Глава 30

Я стояла й дивилася на ведучого, намагаючись усвідомити те, що щойно почула.

Він серйозно?

Він реально щойно доручив нам обікрасти кабінет керуючого базою?

Того самого Даріана, який буквально чотири години тому стояв на цій сцені й попереджав, що кожного, кого спіймає на дурницях, чекає цілий день прибирання на складі?

Прекрасно.

Просто прекрасно.

— Кейт, — тихо покликала Крісті. — Кейт.

— Га?

— Ти зблідла.

— Я нормально.

— Ти зовсім не нормально.

Я повільно повернула до неї голову.

— Кріс, ти взагалі розумієш, що нам щойно сказали зробити?

— Розумію, — вона теж була помітно розгублена, але в очах уже загорівся той самий небезпечний вогник, який я вже навчилася розпізнавати. — Це буде вау.

— Це буде відрахування.

— Це буде легенда!

— Крісті!

— Що?! — вона схопила мене за руки. — Кейт, це ж посвята! Так має бути! Це традиція!

— Традиція — це коли ти співаєш на столі в їдальні. А не коли ти проникаєш у кабінет і виносиш звідти чужий алкоголь!

Хтось із студентів поруч засміявся, почувши мене.

Ведучий, схоже, теж почув — бо одразу нахилився до мікрофона.

— Наші месники вже обговорюють стратегію! — весело оголосив він. — Нагадую: година пішла з цієї секунди!

Що?

— Стоп! — я мимоволі підняла руку. — А правила?

— Що саме вас цікавить, прекрасна меснице?

По натовпу прокотився смішок.

Я випрямилася.

Добре. Якщо вже влипати, то хоча б з розумом.

— Що буде, якщо нас спіймають?

— О-о-о, чудове запитання! — ведучий явно зрадів. — Відповідаю чесно: тоді вас спіймають.

— Це не відповідь!

— Це найчесніша відповідь, яку ви сьогодні почуєте, — він розвів руками. — Але не хвилюйтеся. За всі роки нікого ще не відрахували.

— А що робили?

— Ну, покарання бували різні. Але цю таємницю я залишу за собою, — засміявся ведучий. — І ще раз нагадую: час уже пішов. У вас рівно година.

Добре.

Час брати себе в руки.

Потрібно просто продумати план. Головне — не попадатися нікому на очі. Тихенько зайшли, тихенько вийшли, і все вийде.

Інша команда вже зірвалася з місця й побігла в бік складу.

— Ех, Кріс, як шкода, що нам не треба на склад, — сказала я, дивлячись їм услід. — Я там сьогодні була і вже трохи орієнтуюся.

— Ну от, а нам дісталося найцікавіше, — пробурмотіла вона.

Ми швидким кроком рушили в бік головної будівлі.

— Нам потрібен план. Ти точно знаєш, де кабінет Даріана?

— Так, я ж там листівки друкувала. Він на першому поверсі. На поверсі викладачів.

Прекрасно.

— Ну хоч щось, — зітхнула я. — Добре, що знаємо, де він. Погано, що нас можуть зловити викладачі. Давай придумаємо план Б. Якщо нас там хтось помітить — що ми скажемо?

— О, дуже хороша ідея, — одразу пожвавішала Крісті. — Може, що в когось із нас болить живіт і ми шукаємо медпункт?

Вона зробила максимально невинне обличчя.

— Е ні, — я похитала головою. — Це не найкраща ідея. Ми медики. Який живіт?

— А може, це апендицит! — сміючись додала вона.

Добре, що алкоголь ще був у крові. Бо саме завдяки йому всі ці дурниці досі здавалися веселими, а не катастрофічними.

Я просто засміялася від усвідомлення ситуації, в яку ми потрапили.

Ну, взагалі-то Даріан непоганий.

Але буде йому й від мене маленька помста. За те, що перервав ту напругу між мною та Райнером на складі.

Ми йшли темною стежкою, намагаючись не потрапляти під світло ліхтарів, щоб залишатися непомітними. Пошепки перебирали різні варіанти, що казати, якщо нас спіймають, — і зрештою вирішили просто сподіватися, що все пройде спокійно, без сюрпризів.

А якщо ні — діяти по ситуації.

Заходячи в будівлю, я почувалася справжньою злодюжкою.

— Так. У який бік? — пошепки запитала я.

Коридори були безлюдні й темні. Тільки десь у самому кінці блимала приглушена лампочка, кидаючи довгі тремтливі тіні на стіни.

Ми були на коридорі викладачів.

І дуже тішило, що тут нікого не було.

Серце калатало як скажене. Коли Крісті мовчки показала напрямок, ми навшпиньки, як справжні злодюжки, покрадьки рушили до кабінету.

Підходячи до дерев’яних дверей — старих, важких, які виглядали так, ніби точно будуть скрипіти, — я аж скривилася.

Крісті легенько натиснула на ручку.

Двері не піддалися.

— Зачинено, — сказала вона.

І ці слова прозвучали як вирок.

— Блін, — тихенько цикнула я.

Так. Думай, Кейт.

— Слухай, а як думаєш, може, там вікно відкрите? Перший поверх — це не так уже й високо. Давай обійдемо й подивимося.

— О, дуже хороша ідея! — прошепотіла Кріс. — Бо я точно пам’ятаю, що вікно було відчинене. Надіюсь, він його не зачинив.

Ми вийшли надвір.

Приємна прохолода одразу остудила обличчя. Ніч була така темна й глибока, що аж дух перехоплювало. Десь зі сторони, де тривала посвята, лунала гучна музика й вигуки студентів.

Надіюсь, це не заважає міцно спати нашим викладачам, — подумала я, крадучись у потрібний бік.

Дуже порадувало, що тут росло багато дерев і високих кущів. Якщо вікно відкрите — можна буде піднятися по дереву й залізти.

— Так, Кейт, як думаєш, яке наше вікно? Оте, справа, чи лівіше?

— А ти не знаєш? Я в тому кабінеті не була. Давай згадуй, що ти бачила з вікна.

— Так… — Крісті примружилася, вдивляючись у темряву. — Там два вікна, і обидва відчинені. Але я бачила ось це дерево. Тому даю вісімдесят відсотків, що це наше віконечко!

— Ну дивись, — я скептично подивилася на неї. — Ти точно впевнена?

— Ну да. Кажу ж — вісімдесят відсотків.

Під вікном справді росло дерево з високими гілками. Проблема була одна: до нижньої гілки треба було ще якось дотягнутися.

Я зняла свої босоніжки. Кріс — свої.

— Давай сховаємо їх у цьому кущі, — показала я пальцем.

Боже, наш вигляд був максимально комічний.

Злодюжки року. Босі. Одна в яскраво-рожевій сукні, інша — в короткій міні-спідниці.