Глава 29

Усі студенти розійшлися по своїх групах.

Ведучий продовжував розповідати правила — динамічно, весело, розтягуючи паузи там, де треба було нагнітати. Хтось сміявся, хтось відверто нервував.

Я теж нервувала.

Просто стояла в очікуванні й відчувала, як усередині все стискається.

— І так! Усім цікаво, що ж таке «аукціон бажань»? — почав він, обводячи натовп поглядом. — Пояснюю. У першу чергу — ви не будете знати, що це за завдання. Ми просто називаємо номер завдання й запитуємо, хто хоче взяти в ньому участь. І тільки після того, як ви піднімете руку й вийдете на сцену, ми озвучимо, що саме вам потрібно виконати!

По натовпу прокотився гул.

— Таких завдань буде двадцять п’ять, — весело продовжував ведучий. — Усі вони різні. А тим, хто не встигне обрати собі жодного, буде покарання. Але про це я розповім пізніше.

Він зробив паузу.

— Скажу лише одне: воно гірше за будь-яке із завдань.

Останні слова він вимовив уже зовсім іншим тоном — тихішим, підступним, від якого по спині мимоволі побігли мурашки.

Прекрасно.

— Ви готові?! — раптом викрикнув він у мікрофон, миттєво повертаючи бойовий дух тим, хто вже встиг злякатися.

— Даааааа! — заволали студенти зі всіх боків.

— Тоді розпочнемо! Отже, завдання номер один! Скільки добровольців погодиться його виконувати?

Тиша.

Ніхто не поспішав.

— Я піду, — тихо сказав Джон.

Ми всі одночасно повернулися до нього.

— Подивимось, як це взагалі відбувається, — знизав він плечима з виглядом справжнього героя. — Тим більше я староста.

І, не давши нам часу на заперечення, підняв руку.

За ним, трохи невпевнено, руку підняв ще один хлопець.

— Джон, дякую за твою жертву, — засміялася я. — А ми подивимось, що то буде.

— Якщо що, на могилі твоїй напишемо: «Він був хоробрий», — додала Кріс, ледве стримуючи регіт.

— Ну-ну, — Джон удавано ображено махнув рукою.

— О-о-о, чудово! — оживився ведучий. — Бачу одного… двох… уже чотири добровольці… шість!

Він обвів натовп поглядом.

— І це все? Ніхто більше не хоче доєднатися?

Ніхто не рухався.

— Ну добре. Тоді у нас всього шість добровольців. Ви готові почути своє завдання?

Він знову витримав паузу — довгу, тягучу, спеціально загострюючи атмосферу для пікантності.

Хлопці на сцені переглянулися.

— Вітаю! — раптом радісно викрикнув ведучий у мікрофон. — Ви обрали перше завдання, і воно звільняє вас від виконання будь-яких завдань на посвяті!

Секунда тиші.

— Удача любить сміливих! — додав він.

Учасники завмерли в повному шоці.

А потім до них дійшло.

— УРААААА! — заволали вони, стрибаючи від радості й хапаючи одне одного за плечі.

— Щоооо?! Там і такі завдання є?! — вибухнув натовп.

Почалося справжнє божевілля. Хтось радів за учасників, хтось обурено вигукував, що це нечесно, хтось намагався перекричати всіх і дізнатися, чи будуть ще такі ж завдання.

А ведучий лише посміхався.

До нас підійшов Джон — досі в повному шоці, з таким виглядом, наче сам не розумів, що щойно сталося.

— Вибачте, я вас підвів, — почав виправдовуватися він.

— Все добре, ми за тебе дуже раді, — сказала я. — Ну звісно, не від усього серця. Але раді.

Крісті засміялася.

— Так-так. За вас із Лео дуже-дуже раді.

— Я відчуваю стільки щирості у ваших словах, — пробурмотів Джон.

— Рівно стільки, скільки ти заслужив.

Я подивилася на сцену, де ведучий уже готувався оголошувати наступне завдання, і трохи насупилася.

— Я думаю, що на друге завдання йти не варто, — сказала я тихіше. — Відчуваю, що там буде якийсь жах.

— Так-так, погоджуюсь, — кивнула Кріс. І одразу додала: — А давай підемо вдвох? Не так страшно буде позоритися.

— Так, звичайно.

Коли натовп трохи заспокоївся, ведучий знову підняв мікрофон.

— І так! Ви готові до другого завдання?

— Та-а-ак!

Руки злетіли вгору одночасно — багато, значно більше, ніж минулого разу.

Ще б пак. Після першого завдання всі раптом повірили у власне везіння.

Ведучий почав рахувати, тицяючи пальцем у натовп.

— Один… два… п’ять… вісім… чотирнадцять… п’ятнадцять… шістнадцять!

Він присвиснув.

— Ого, як вас багато! Чудово. Більше ніхто не хоче доєднатися?

Тиша.

Ніхто не піднімав руку.

— Точно? Останній шанс?

Знову тиша. Тільки десь потріскувало вогнище та тихо гула музика на фоні.

— Чудово! — ведучий розплився в широкій усмішці. — Тоді другим завданням буде… синхронне плавання на суші!

Пауза.

— У вас є п’ять хвилин, щоб придумати свій номер. Я вмикаю музику, а ви демонструєте всю свою майстерність. І! — він підняв палець угору. — У фіналі обов’язково має бути піраміда.

— ЩО?!

Усі, хто не взяв участі, вибухнули сміхом.

— Синхронне плавання! — реготав хтось поруч. — Ще що?!

— Ахахах, на землі!

— Я це знімаю! Всі, знімайте!

Обличчя шістнадцятьох добровольців треба було бачити. Хвилину тому вони світилися надією на халявне звільнення від посвяти — а тепер стояли з таким виразом, ніби їх щойно приговорили.

— Кріс, як добре, що ми не пішли, — видихнула я крізь сміх.

— Ахахаха, так-так! — Крісті витирала очі. — Я вже уявила нас із тобою в тій піраміді! Не хочу повзати по землі, як якийсь черв’як, ще й під музику!

— Уяви це в моїй спідниці.

— О ні. Ні-ні-ні. Все, я більше не можу.

— Ваш час пішов! — оголосив ведучий. — Готуйтеся!

Шістнадцять нещасних збилися в купу й почали гарячково щось обговорювати, розмахуючи руками. Хтось уже лягав на землю, показуючи рухи, хтось сперечався, хто буде основою піраміди.

— А поки наші учасники готуються, — продовжив ведучий, — давайте швиденько оберемо учасників на третє завдання!

Я повернулася до Крісті.

— Давай ми. Швидше зробимо — і будемо відпочивати та насолоджуватися вечором.

— Та давай, — погодилася вона. — Але щось мені лячно після такого завдання.