Глава 28

— Перерва тридцять хвилин! — оголосив ведучий. — Перед аукціоном бажань у нас пауза! Можете потанцювати, поспілкуватися та скуштувати нашого смачного пуншу!

Останнє слово він вимовив із таким притиском, що по натовпу прокотився регіт.

І одразу заграла музика.

Гучно. Так гучно, що звук відчувався десь усередині, в грудній клітці.

Витоптана ділянка перед сценою миттєво перетворилася на танцпол. Хтось стрибав, хтось тягнув за руку подругу, дівчата збивалися в кола, хлопці намагалися перекричати і музику, і одне одного.

Гірлянди гойдалися над головами, розкидаючи по обличчях теплі золоті плями. Дим від вогнищ змішувався з холодним нічним повітрям, і від цього все навколо здавалося трохи нереальним.

Ми своєю бандою відійшли до стійки з пуншем — після такого конкурсу потрібно було справді перепочити.

Гул, музика, сміх.

Скільки ж людей. І всі веселяться.

Шкода, звісно, що я не перемогла. Але за Лео я раділа абсолютно щиро.

— Ну як ви?! — до нас підбіг Джон.

Він досі примудрявся одночасно допомагати з організацією і брати участь у всьому підряд. Волосся розтріпане, на щоках рум’янець.

Важко йому, напевно.

— Стар, сильно засмутилася? — запитав він, нахилившись ближче.

— Ні, все добре. Я справді дуже рада за Лео.

І тут же важко видихнула.

— Ех… Але був такий шанс. Пройти посвяту без цього всього.

— Та буде весело! — Джон махнув рукою. — Я взагалі вже відпочиваю, всім іншим займатимуться старшокурсники. Тому я в захваті.

— Надіюсь, тобі попадеться таке завдання, що зганьбишся на весь університет! — сміючись викрикнула Кріс.

Усі зареготали.

— Підтримую, — додала я, піднімаючи стаканчик.

— Ну ви і злі відьми, — Джон удавано образився й притиснув руку до грудей. — Я вам, між іншим, каву носив. Я вам рюкзаки пропонував нести.

— Ти нам одну кляксу продав за бажання, — нагадала я.

— Це був концептуальний портрет!

— Це була пляма, Джон.

— Це мистецтво, Стар! Просто не всі здатні його оцінити!

Лео, який саме набирав собі пунш, обернувся через плече.

— Я оцінив. Я до кінця життя не забуду, як ти п’ятнадцять хвилин зображав Даріана.

— Дякую! Хоч хтось мене розуміє!

— Це був не комплімент.

Ми всі знову розсміялися, і Джон демонстративно відвернувся, роблячи вигляд, що страшенно ображений.

Хоча кутики його губ його все одно видавали.

— Запрошуємо всіх на повільний танець! — проговорив у мікрофон ведучий.

Музика змінилася.

Гучні біти обірвалися, і замість них полилося щось повільне, ніжне, майже тягуче. Атмосфера змінилася миттєво — так різко, наче хтось просто перемкнув тумблер.

Крики стихли. Хтось почав озиратися, хтось зніяковіло переминався з ноги на ногу. Пари одна за одною виходили ближче до вогнища, і світло гірлянд лягало їм на плечі теплими плямами.

— Дівчата запрошують хлопців! — додав ведучий і після короткої паузи весело кинув: — Удачі!

Крісті не гаяла ані хвилини. Вона одразу вхопила Лео за руку й потягла на уявний танцпол, навіть не давши бідоласі шансу щось відповісти.

— Кейт, а ти не хочеш мене запросити? — почав підкочуватися Джон.

— Ні, не хочу, — солодко посміхнулася я йому. — Ти мені всі ноги відтопчеш.

— Обіцяю, ти залишишся з ногами. Всіма двома.

— Дуже обнадійливо.

Джон демонстративно випрямився й гордо промовив:

— Я хочу використати своє бажання.

— Ну-ну.

Я вперла руки в боки.

Значить, я його виручила з тією кляксою, а він мені тут таке влаштовує? Прекрасно.

— Ну Кейт, ну пішли! Я так хочу потанцювати! — не зупинявся він.

— Ех… Добре, пішли. Але рахуй, що я з тобою розрахувалася.

— Аж настільки дорого цінується мій шедевр?

— Твій шедевр цінується рівно в один танець. І то з великою знижкою.

Джон засміявся, узяв мене під руку — і ми рушили до інших пар.

Ми зупинилися десь скраю, ближче до дерев, де світло гірлянд уже майже не діставало.

Джон обережно поклав руку мені на талію — і, на диво, цього разу в цьому жесті не було нічого зухвалого. Просто рука. Просто танець.

— Бачиш, — тихо сказав він, — я навіть не наступив тобі на ногу.

— У нас попереду ще ціла пісня.

— Не псуй момент, Стар.

Я мимоволі усміхнулася.

Ми повільно рухалися разом з іншими парами. Музика огортала, змішувалася з тріском вогнища й далеким шелестом дерев. Над нами розкинулося небо — таке чорне й таке всипане зірками, що на секунду мені перехопило подих.

Ніколи в місті такого не побачиш.

— Красиво, правда? — тихо сказав Джон, простеживши за моїм поглядом.

— Дуже.

Кілька секунд ми просто мовчали.

І це мовчання було на диво комфортним. Без жартів, без підколок, без цієї його вічної гри.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я цілий день думав, що ти на мене злишся.

Я підняла на нього очі.

— За що?

— За все підряд. За те, що я весь час поруч. За «побачення» перед куратором. За руку на талії. — Він коротко всміхнувся, але якось невпевнено. — Я взагалі-то помічаю, коли перегинаю. Просто зупинитися не завжди виходить.

Ого.

Ось цього я від нього точно не очікувала.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти.

Бо ж я справді збиралася сьогодні з ним поговорити. Чесно, спокійно, по-дорослому. Пояснити, що бачу в ньому тільки друга.

І, здається, кращого моменту вже не буде.

Але зараз, коли він дивився на мене ось так — без жодної усмішки, — слова чомусь застрягли десь у горлі.

— Джон…

— Не треба, — м’яко перебив він. — Я знаю, що ти хочеш сказати.

— Знаєш?

— Здогадуюсь.

Він трохи відсторонився, щоб бачити моє обличчя.

— Просто дай мені дотанцювати цю пісню, добре? А потім скажеш усе, що збиралася.

І я не змогла відмовити.

Пісня закінчилася занадто швидко.

Останні акорди розтанули в нічному повітрі, і навколо нас одразу здійнявся гул — пари розходилися, хтось сміявся, хтось уже біг назад до стійки з пуншем.