Глава 27

Ось перша частина, з опрацьованим текстом:

Так, залишилося два раунди й фінал.

Я, Лео і ще двоє хлопців.

Наша група підтримувала нас як могла — кричали, плескали, вигукували наші імена так голосно, що, здається, їх було чути аж на іншому кінці табору. І це справді було весело. Я навіть не помітила, в який момент остаточно розслабилася й перестала думати про все, що крутилося в голові весь цей день.

Нам дали дві хвилини на відпочинок.

Кріс одразу підлетіла до нас із двома стаканчиками пуншу.

— Тримайте, чемпіони.

— О, дякую.

Я забрала свій і зробила кілька великих ковтків.

І…

Ого.

Я завмерла, відчувши, як горлом розливається знайоме тепло.

Він усе-таки був алкогольний.

Причому смачний. Навіть занадто. Солодкий, холодний, з ягідним присмаком — алкоголь у ньому майже не відчувався. Але вже за кілька ковтків тіло наче стало легшим, а плечі самі опустилися.

— Кріс… — я підозріло примружилася.

Вона лише невинно всміхнулася й знизала плечима.

Добре хоч викладачі його не спробували. Після такого наша вечірка могла б закінчитися значно раніше, ніж ми планували.

Хоча був ще один плюс — викладачів уже давно не було. Здається, вони зникли ще на тому етапі, коли Джон грав художника.

Тож можна було нарешті видихнути.

— Запрошую учасників! Розділіться по парах! — знову заговорив ведучий.

Я поставила стаканчик на стіл і повернулася до Лео.

— Ну що, пішли. Бажаю тобі удачі. Хтось один із нас має забрати цю перемогу. Сподіваюся, це буду я, — засміялася я.

— Ага. Удачі, Кейт.

Ми знову вирішили розійтися по різних парах — так шансів, що хтось із нашої групи дійде до фіналу, було більше.

Я стала навпроти свого суперника й одразу задерла голову.

Ого.

Дуже високий хлопець. Блондин. Навіть для мене — а я не з маленьких — він здавався справжньою вежею. Схоже, весь раунд доведеться дивитися вгору.

Ну нічого.

Я впораюся.

— Готові? — гукнув ведучий.

Навколо знову здійнявся шум.

Я кілька разів швидко моргнула, а на останніх секундах узагалі заплющила очі, даючи їм хоч трохи відпочити.

— Три!

Вдих.

— Два!

Розплющила очі.

— Один!

Ми зустрілися поглядами.

— Почали!

Спочатку я була впевнена, що це буде легко.

Хвилина. Ну максимум дві.

Але ні.

Ми стояли.

І стояли.

І стояли.

Він дивився прямо на мене з таким самим упертим виразом, з яким, напевно, дивилася на нього я.

Очі вже починали пекти. Повіки важчали, у кутиках збиралися сльози.

А натовп навколо остаточно перейшов усі межі.

Нас почали смішити. Хтось вигукував відверту маячню, хтось махав руками просто перед нашими обличчями, хтось корчив такі пики, що я ледве стримувала усмішку.

Ні.

Я не програю.

Тільки не зараз.

Ще трохи.

Ще буквально…

Кліп.

Блін.

Я моргнула.

— Є! — одразу закричав ведучий.

Я ще секунду стояла на місці, не вірячи в те, що щойно сталося.

— Та ну-у-у…

Плечі самі опустилися.

І я справді засмутилася. Напевно, навіть сильніше, ніж мала б через якусь дурнувату гру. Але я так довго трималася. Ще трохи — і могла б пройти у фінал.

— Кееейт! — почула я голос Кріс.

Вона буквально пробилася крізь натовп і одразу обійняла мене.

— Ти була неймовірна!

— Я моргнула, — пробурмотіла я їй у плече.

— Я бачила.

— Це мало прозвучати як підтримка?

Кріс засміялася й стиснула мене ще сильніше.

— Ти дійшла майже до фіналу. Це вже круто.

Я важко видихнула й нарешті усміхнулася.

— Добре. Тепер уся надія на Лео.

Ми одночасно повернули голови в його бік.

Лео стояв за кілька метрів від нас, напружений, як струна.

Його суперником був той самий високий блондин, який щойно вибив мене з гри.

— Він же не програє? — прошепотіла Кріс, вчепившись мені в лікоть.

— Не знаю. Той хлопець реально сильний.

— Ти теж була сильна!

— Я моргнула, Кріс.

— Та годі вже про це!

Ми обидві розсміялися й підійшли ближче до кола, яке вже щільно зімкнулося навколо фіналістів.

Вечір остаточно перетворився на щось інше.

Небо над нами стало глибоким, майже чорнильним, і на ньому одна за одною проступали зірки — тут, у горах, їх було так неймовірно багато, що на секунду мені захотілося просто відійти вбік, задерти голову й дивитися вгору.

Вогнище потріскувало, викидаючи в темряву дрібні помаранчеві іскри, які злітали вгору й гасли десь між гілками. Гірлянди, натягнуті між деревами, погойдувалися від вітру, і їхнє тепле світло розмальовувало обличчя студентів золотими плямами.

Пахло димом, хвоєю й чимось солодким — мабуть, тим самим «безалкогольним» пуншем.

Було холодно.

Але після пуншу я цього майже не відчувала.

— Три! Два! Один! Почали!

Натовп заревів.

Лео і блондин зустрілися поглядами.

І почалося.

Люди навколо остаточно втратили будь-які межі. Хтось стрибав, хтось махав руками просто перед їхніми обличчями, хтось голосно розповідав анекдоти, хтось співав. Дівчина поруч зі мною почала так натхненно кудахкати, що я мимоволі пирснула.

— Лео, тримайся!

— Не дивись на мене! Дивись на нього!

— Я тобі кажу, він зараз здасться!

Лео стояв, стиснувши кулаки, з таким серйозним обличчям, ніби вирішувалася доля всього курсу.

Я спіймала себе на тому, що теж стискаю кулаки.

Ну давай.

Давай, Лео.

Секунди тягнулися нескінченно.

Тридцять.

Хвилина.

Дві.

У Лео вже почали сльозитися очі — я бачила це навіть звідси. Він змигнув повіками, але не до кінця, втримався, вирівнявся.

— Ще трохи! — крикнула Кріс так голосно, що я аж здригнулася.

І тоді блондин раптом усміхнувся.

Просто усміхнувся — і на мить його очі майже непомітно зімкнулися.

— Є-е-е-есть! — вибухнув ведучий. — У нас переможець!

Що?!