Глава 26

Розпочалися конкурси.

Звідкись з’явилися старости старших курсів — ті самі, яких я шукала поглядом на початку вечора. Вони по черзі виходили до мікрофона й називали номери, а ті, кому “пощастило”, виходили вперед виконувати завдання.

Джону дісталося одне з найсмішніших.

Йому зав’язали очі, назвали пошепки ім’я людини, яку треба намалювати, а потім дали маркер і великий аркуш паперу. Завдання: намалювати наосліп, а потім — продати свій “шедевр” комусь із присутніх.

Малював він із таким натхненням, наче справжній художник. Зосереджено, розмашисто, з відчуттям власної геніальності.

Результат виглядав як велика клякса.

Що саме там зображено, ми зрозуміли лише тоді, коли Джон зняв пов’язку і майже п’ятнадцять хвилин намагався пародіювати Даріана — його ходу, жести, манеру говорити, — бо з малюнка вгадати оригінал було абсолютно неможливо.

— І хто ж купить цю прекрасну картину?! — театрально вигукнув він, піднімаючи аркуш над головою. — Хто повісить її над своїм ліжком і буде милуватися нею, як Моною Лізою?

Натовп зареготав.

— Е ні, ти краще її в Лувр здай! — крикнув хтось із хлопців.

— Там і без тебе черга! — підхопив інший.

Джон стояв із цим своїм малюнком і робив настільки ображене обличчя, що мені стало його майже шкода.

Треба виручати друга.

Я підняла руку.

— Купую!

Джон одразу засяяв.

— Урааа! Тоді — за одне бажання! Картину отримує чарівна Кейт Стар! — гордо оголосив він на весь табір.

Усі знову засміялися.

А я застигла з піднятою рукою, поволі усвідомлюючи, що саме щойно зробила.

От блін.

Тепер я винна йому бажання. За кляксу.

Ех, Кейт. Хотіла зробити добро — маєш що маєш.

— Це з нього треба було здерти бажання за таке, — крізь сміх сказала Крісті, витираючи очі. — А не навпаки!

— Я зрозуміла це секунд на п’ять пізніше, ніж треба було.

— Як завжди.

Тим часом конкурси тривали. Ведучий біля мікрофона знову потягнувся до скриньки з номерами.

— 43!

— 18!

— 24!

Студенти по черзі виходили вперед, хтось радів, хтось театрально хапався за голову.

— 7!

Я завмерла.

— О-о-о, Кейт! — Крісті одразу штовхнула мене ліктем. — Це ж твій номер! І дивись, скільки людей назвали!

— Цікаво, що ж це буде, — пробурмотіла я, розправляючи плечі.

— Студенти, чиї номери назвали, вийдіть уперед! — пролунало в мікрофон.

Боже, як багато людей.

Виявилося, разом зі мною вийшло чоловік десять. Ми стали перед сценою, а натовп одразу підсунувся ближче, передчуваючи щось цікаве.

Ведучий обвів нас поглядом і посміхнувся так інтригуюче, що мені одразу стало не по собі.

— Отже… Я офіційно оголошую дивоглядки!

Пауза.

— І переможець буде лише один. Той, хто виграє цей конкурс, автоматично проходить посвяту. Йому не доведеться виконувати жодного завдання за весь вечір — він просто веселитиметься разом із нами.

— Щоооо?!

По натовпу прокотився гул обурення й заздрості одночасно.

— Я теж хочу!

— А чому їм так пощастило?!

— Це нечесно!

Багато хто нервував саме через посвяту — ніхто не знав, які завдання випадуть, і перспектива уникнути цього одним махом здавалася справжнім джекпотом.

— Студенти, це все фортуна! — весело відповів ведучий, розводячи руками. — Хтозна, може, і в інших конкурсах вас чекає щось не менш цікаве.

Гул трохи стих, але заздрісні погляди в нашу сторону залишились.

Дивоглядки.

Я перевела погляд на своїх суперників.

Гра, де треба дивитися одне одному в очі й не відводити погляд.

Що ж, звучить не так уже й страшно.

Хоча…

Я мимоволі озирнулася назад, туди, де за колом світла від вогнищ починалася темрява.

І чомусь подумала про те, що весь цей час не давало мені спокою.

Про людину, яка вміє дивитися так, що я програю ще до початку рахунку.

Знову я думаю про Райнера.

Ні. Не час.

Потрібно перемагати. Я категорично не хочу виконувати ніяких завдань на посвяті.

Так, Кейт, зберись.

Я заплющила очі на секунду й повільно вдихнула прохолодне гірське повітря. Затримала. Видихнула.

Ще раз.

Все. Голова чиста.

— Так, розділіться по парах! — гукнув ведучий. — Переможець кожної пари буде змагатися з переможцем іншої!

Навколо одразу почалася метушня — усі почали роздивлятися одне одного, вибираючи суперника.

Я стала навпроти незнайомої мені дівчини з іншої групи. Висока, приблизно мого зросту, з темним волоссям, зібраним у високий хвіст.

— Привіт, — сказала я їй. — Ну що, спробуємо?

— Так, давай будемо в парі, — усміхнулася вона у відповідь.

Коли всі нарешті визначилися, ведучий підняв руку.

— На старт! Увага! Поїхали!

Заграла музика — гучна, ритмічна, така, що відчувалася десь у грудній клітці.

І ми вступили в бій.

Я максимально зосередилася на собі. Вирішила не дивитися їй прямо в очі, а обрати одну точку — кінчик носа. Так простіше. Так не бачиш, як людина навпроти намагається тебе розсмішити.

А навколо тим часом вирувало.

Студенти обступили нас щільним колом, вигукуючи, свистячи, підбадьорюючи своїх.

— Кейт, давай!

— Стар, вперед!

Я чула голоси Крісті, Джона, хлопців з нашої групи.

І це було так приємно, що я мимоволі відчула, як десь усередині розливається тепло.

Тримайся, Кейт. За своїх.

Секунди тягнулися. Очі почало щипати.

І нарешті —

вона кліпнула.

Перемога.

Боже, я не вірю.

— Урааааа! — заверещала Крісті, підстрибуючи на місці.

Наші одногрупники підхопили, і на секунду мені здалося, ніби я щойно виграла щось значно серйозніше за дурний конкурс на вечірці.

З нашої групи в наступний етап пройшло двоє — я і Лео.

Я повернула голову й побачила, як він святкує свою перемогу, піднявши обидві руки вгору, наче боксер після нокауту.

— Вітаю! — махнула я йому.

— І тебе, Стар! — гукнув він у відповідь.