Глава 25

Глава 25

— Я ревную.

Я стояла й дивилася на нього широко розплющеними очима, не в змозі зрушити з місця.

Що?

Він щойно це сказав. Вголос. Дивлячись мені прямо в очі, без жодної тіні сумніву в голосі.

Серце закалатало так шалено, що я на мить злякалася, чи не почує він цей стукіт крізь тонку тканину боді.

— Це просто був жарт, — швидко випалила я, намагаючись, щоб голос прозвучав рівно.

Вийшло не дуже.

Райнер лише мовчки дивився на мене, і в його погляді читалося щось таке, від чого мої слова одразу здалися жалюгідною відмовкою.

— Кеййт! — раптом пролунав голос звідкись збоку.

Я різко озирнулася.

До нас бігла Крісті, тягнучи за собою величезний мішок, з якого стирчали гірлянди й якісь коробки.

— Допоможи, будь ласка, ми нічого не встигаємо! — засапано проговорила вона, підбігши впритул, і одразу перевела погляд на Райнера. — Ой… куратор. Вибачте, мені терміново потрібна Кейт. Можна я її заберу?

Я подумки видихнула з полегшенням.

Рятівниця.

Райнер на секунду затримав погляд на мені, ніби зважував, чи варто закінчувати розмову зараз чи потім.

— Так, я вже майже закінчив, — спокійно відповів він. — Студентко Стар, можете йти.

Я вже хотіла зробити крок убік, коли він додав, повертаючись до Крісті:

— До речі, хочу нагадати про заборону алкоголю. Правила є правила. Завтра вам і без цього буде важко.

Голос прозвучав абсолютно рівно. Майже по-дружньому.

Але я стояла достатньо близько, щоб відчути, що це не порада.

Це попередження.

І дивився він при цьому не на Крісті.

На мене.

Що за різка зміна? Секунду тому він мало не зізнавався мені в почуттях, а тепер говорить зі мною тоном строгого куратора, наче нічого й не було.

У нього що, роздвоєння особистості?

— Не хвилюйтеся, — рівно, без жодної запинки, збрехала Крісті — так природно, наче обманювала викладачів щодня від народження.

Вона схопила мене за руку.

— Пішли, у нас дуже багато роботи.

Ми відійшли на достатню відстань, перш ніж Крісті нарешті повернула до мене голову.

— Кейт, що взагалі сталося? Що це раптом наш куратор доєднався й почав допомагати з організацією?

— Не знаю, — так само буденно, як і вона хвилину тому, збрехала я.

Пробач, Кріс. Не зараз.

— Ну гаразд, — швидко перемкнулася вона, явно надто заклопотана, щоб копати глибше. — Давай швидше, треба роздати всім листівки з програмою вечора.

— Ви встигли зробити листівки? — здивовано перепитала я.

— Так, на принтері у Даріана надрукували. Тому давай розійдемося по групах і роздамо якнайшвидше. Всі зайняті, мене попросили — а я сама одна не встигаю.

— Добре, розійдемось для швидкості, — погодилась я. — Зустрінемось через п’ятнадцять хвилин біля сцени.

Наступні хвилини я провела, бігаючи між їдальнею, будиночками й головним корпусом, тицяючи всім у руки маленькі папірці з розкладом вечора. Усміхалася, відповідала на жарти, кивала комусь у відповідь — а сама почувалася так, ніби рухаюсь автоматично, поки думки крутяться зовсім в іншому місці.

До початку залишалася година. О сьомій — наша перша студентська вечірка в горах. Усі навколо світилися передчуттям: хтось перевіряв колонки, хтось приміряв костюми для конкурсів, дівчата бігали одна до одної позичати помаду.

А я почувалась вимотаною. Не фізично — після сьогоднішнього маршруту тіло вже якось звикло. Вимотаною зсередини.

Дорога сюди й так була не з легких. Джон приліпився до мене, як реп’ях, — треба буде якось делікатно, але чітко дати йому зрозуміти, що між нами нічого не буде. А Райнер…

Райнер — це взагалі окрема історія.

Подобається він мені чи ні?

Красивий — беззаперечно. Але характер жахливий. Холодний, різкий, а за секунду — ніжний, майже вразливий. Може, я мазохістка? Ні, точно ні.

Але ця хімія між нами… Її неможливо не помітити. І те, що він щойно сказав — «я ревную» — означає, що і він щось відчуває. Не могла ж я собі це просто вигадати.

Питання лише в тому, скільки йому років.

Він викладач. Мій куратор.

А я — просто його студентка.

Ми абсолютно з різних світів.

Поки я ходила від будиночка до будиночка, роздаючи ці кляті флаєри, у мене нарешті з’явився час подумати спокійно, без метушні й чужих поглядів.

І одне я знаю точно: мені потрібно зосередитись на навчанні.

Тому підійду до нього сьогодні ввечері й скажу прямо: між нами нічого не може бути.

Хіба що… один поцілунок. Просто щоб закрити це питання раз і назавжди.

Ей, Кейт. Ти дурепа, — тут же сказала я собі подумки.

Прогулюючись територіє табору, я бачила, що з підготовкою вже майже впорались. Гірлянди мерехтіли між деревами, вогнище було охайно складене й чекало на сірник, музика тихо линула з колонок, перевіряючи звук.

Красиво.

Хочу просто відпустити цей вечір. Забути про рефлексії, про Райнера, про Джона.

І нарешті нормально повеселитися з друзями.

Продовжуючи главу 25:

Час пролетів непомітно. Я зустрілась із Крісті, і ми побігли готуватися до вечірки — на макіяж і зачіску часу лишалося катастрофічно мало, тож довелося обмежитися підправленою тушшю та розпущеним волоссям.

Коли ми нарешті підійшли до місця проведення, я аж зупинилася на секунду.

Ого.

Біля імпровізованої сцени зібралася величезна юрба студентів із різних груп. Гірлянди мерехтіли між деревами, вогнище потріскувало, а звідкись линула приглушена музика, поки все ще налаштовувалась апаратура.

Справді красиво. Навіть не віриться, що все це організували буквально за декілька годин.

На сцені стояв Джон разом із ще одним старостою — здається, його звали Рон. Трохи осторонь від них — Айрі, староста третьокурсників.

Я озирнулася.

А де інші старости? Пам’ятаю, Вікі казала, що на посвяту зазвичай приїжджають два старости третього курсу й аж чотири — четвертого. Мали б допомагати з організацією, як офіційною, так і неофіційною частиною.