Глава 24

У дверях складу з’явився Даріан.

— Ну що, знайшли палатку? — запитав він, заходячи всередину.

Я здригнулася від його голосу й швидко зробила ще пів кроку від Райнера.

— Так, звичайно, — відповіла я, намагаючись говорити максимально спокійно й навіть трохи дзвінко, наче буквально хвилину тому тут нічого не відбувалося.

Абсолютно нічого.

Ми просто шукали палатку.

Я краєм ока глянула на Райнера.

На відміну від мене, він узагалі не виглядав збентеженим. Стояв абсолютно спокійно й мовчав, тільки продовжував дивитися на мене.

І від цього погляду щоки запалали ще сильніше.

Не дивись так. Ну будь ласка.

— Чудово, — кивнув Даріан. — Тоді ходімо, покажу вам місця для вогнищ.

— Так, ходімо.

Я одразу нахилилася до однієї із сумок із палаткою, рада будь-якій можливості чимось зайняти руки.

Але не встигла навіть нормально взятися за ручку, як поруч з’явилася рука Райнера.

Він мовчки забрав сумку.

Потім другу.

Я здивовано підняла на нього очі.

— Я можу…

Він нічого не відповів.

Просто подивився на мене тим самим поглядом, яким без слів дав зрозуміти: іди.

Я навіть сперечатися не стала.

Несподівано.

Не думала, що він узагалі може бути таким.

Особливо зі мною.

Поки ми вийшли зі складу, надворі вже починало темніти.

Гори поступово накривали сутінки. Між деревами ставало темніше, повітря помітно похолоднішало, а на території комплексу одне за одним вмикалися маленькі ліхтарі.

Даріан ішов попереду й із захватом щось розповідав про навколишню природу, маршрути та краєвиди.

Я намагалася його слухати.

Чесно.

Але це було складно, коли буквально за кілька кроків позаду йшов Райнер.

Я досі відчувала його руку на своїй талії.

Наче дотик залишився на шкірі.

А його тихе:

«Можна?»

раз у раз звучало в голові.

І що саме він хотів?

Я майже сказала «так».

Від усвідомлення цього по тілу знову пробігли мурашки.

— Ось тут, — голос Даріана нарешті повернув мене до реальності.

Він показав на велику відкриту ділянку неподалік від центрального корпусу.

— І ще там трохи далі можна розводити великі вогнища. Місця спеціально підготовлені, тому за межі краще не виходити. Дрова знайдете за центральною будівлею.

— Чудово, дякую, — відповіла я. — Тоді почну всіх організовувати.

— Удачі вам, — усміхнувся Даріан.

— Дякую.

Він попрощався з нами й швидко пішов у бік центрального корпусу.

Я озирнулася.

Навколо вже кипіла робота.

Студенти бігали з одного боку в інший. Хтось організовував невелику сцену, хлопці тягнули стільці й столи, інші розмотували довгі гірлянди між деревами. Десь уже перевіряли колонки, звідки час від часу виривалися уривки музики.

Всі метушилися, сміялися, сперечалися.

Було відчуття, ніби ще декілька годин тому ніхто з цих людей не благав зупинитися посеред гір.

Я повернулася до Райнера.

Він досі тримав обидві частини палатки.

— Дякую, — сказала я. — Далі я сама. Зараз покличу когось із хлопців, щоб допомогли її поставити.

І лише договоривши, опустила погляд на себе.

Коротка чорна спідниця.

Розріз.

Чудово, Кейт.

Просто ідеальний одяг для встановлення палатки.

Я вже хотіла покликати когось, коли почула:

— Кейт.

Я завмерла.

Знову.

Не «Стар».

Не «студентко Стар».

Кейт.

Я підняла очі.

— Я можу допомогти, — дуже м’яко сказав Райнер.

Боже.

Що з ним сьогодні?

Мені й так вистачало того, що після складу мурашки досі гуляли по всьому тілу, а він, схоже, вирішив мене остаточно добити.

— Добре, — після короткої паузи погодилася я. — Давайте. Я ніколи раніше не ставила такі палатки, тому буду вдячна за допомогу.

Райнер вигнув брову.

Я ледь не засміялася.

Він явно очікував, що я почну сперечатися.

— Що? — не витримала я.

— Нічого.

— Ви думали, що я відмовлюся?

Кутик його губ трохи піднявся.

— Якщо чесно — так.

— Бачите, я ще вмію дивувати.

— Я вже помітив.

Наші погляди зустрілися.

І знову ця дивна хвиля.

Кілька секунд тому навколо було повно голосів, музики, сміху, а тепер я наче перестала все це чути.

Залишилися тільки його очі.

І те, як він дивився на мене.

Кейт, припини.

— Чудово, — нарешті промовив Райнер. — Тоді будемо ставити її тут?

Він показав на вільне місце неподалік від майбутнього вогнища.

— Так. Думаю, тут буде добре.

— Давай.

Я вже хотіла підійти до сумок, але раптом усвідомила, що саме він сказав.

Давай?

Я повільно повернула голову.

Райнер теж дивився на мене.

— Давай, — повторив він уже тихіше. — Коли ми вдвох… можемо говорити на «ти»?

На кілька секунд я просто втратила дар мови.

Що?

Це точно той самий Алекс Райнер, який ще кілька днів тому одним поглядом змушував половину групи замовкнути?

Той самий чоловік, який постійно називав мене «студентко Стар»?

Він стояв переді мною абсолютно спокійний, але в голосі не було ані звичної насмішки, ані наказового тону.

Навпаки.

Він запитував.

М’яко.

Наче залишав вибір за мною.

— Коли ми вдвох? — перепитала я, сама не знаючи навіщо.

— Так.

— А при інших?

Його губ торкнулася ледь помітна посмішка.

— При інших я все ще твій куратор.

Твій.

Чомусь саме це слово зачепило мене сильніше, ніж мало б.

Я схрестила руки на грудях.

— А коли ми вдвох, ви вже не мій куратор?

Посмішка на його обличчі повільно зникла.

Ой.

Райнер зробив один крок до мене.

Не настільки близько, як у складі.

Але достатньо, щоб я знову відчула його присутність усім тілом.

— Я не це сказав.