Глава 23

Мене все-таки напрягли з організацією нашої вечірки. Потрібно було організувати хлопців, щоб вони розпалили вогнища, а ще взяти дозвіл у Даріана на велику палатку, яку всі хотіли поставити для конкурсу з переодяганням.

Ех… Як же не хочеться йти до того столу.

Особливо враховуючи, що там сидить один конкретний індивідуум, який, здається, досі не припинив на мене дивитися.

Але що поробиш? Така моя доля, коли дружиш зі старостою.

Так, Кейт. Зберися.

— Я піду домовлюся щодо палатки, поки всі викладачі тут, — сказала я одногрупникам, підводячись з-за столу. — Бо потім ще шукай того Даріана по всьому комплексу.

— Так-так, — кивнув Джон. — Тоді зустрічаємося на вулиці через двадцять хвилин.

— Домовилися.

Я поправила спідницю й повільно вдихнула.

Так. Голову вище. Плечі розправила. І вперед.

І взагалі…

Чого це постійно я маю ніяковіти?

Нехай тепер Райнер трохи похвилюється.

А то сидить там і мало не поїдає мене очима.

Зараз влаштую тобі маленьке шоу, пане кураторе.

Від цієї думки настрій одразу покращився.

Я рушила до викладацького столу, тихенько наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, лише б не показати, як насправді хвилююся.

І що ближче підходила, то цікавіше ставало.

Бо обличчя Райнера поступово змінювалося.

Ахахах.

Він явно не очікував, що я сама підійду.

Що ж.

Один-нуль, студентко Стар.

Маленька, але така приємна перемога.

— Добрий вечір, — привіталася я, зупинившись біля столу.

— Добрий вечір, — майже одночасно відповіли кілька викладачів.

Я намагалася дивитися тільки на Даріана.

Саме на Даріана.

І точно не на чоловіка, чий погляд я буквально відчувала на собі.

— Вибачте… Як я можу до вас звертатися? Даріан? Ви сьогодні так представилися. І пробачте, що турбую під час вечері, просто потім не знаю, де вас шукати…

Даріан підняв на мене очі й чарівно посміхнувся.

— Для вас я завжди вільний.

Я на секунду розгубилася.

Ого.

— А звертатися можете так, як вам комфортно, — додав він із тією ж усмішкою.

У його голосі явно прозвучали нотки флірту.

І саме в цей момент я краєм ока помітила Райнера.

Його наче пересмикнуло.

Зовсім трохи.

Настільки, що, можливо, ніхто інший цього навіть не помітив би.

Але я помітила.

О-о-о…

Мені стало ще веселіше.

Райнер продовжував дивитися на мене, тільки тепер його погляд повільно опустився нижче.

На мою спідницю.

Точніше, на маленький розріз на ній.

Ага.

Я ледь стримала задоволену посмішку.

Як добре, що я її сьогодні вдягнула.

І від цієї маленької перемоги всередині стало так тепло.

Так тобі й треба.

— То що вам потрібно? — запитав Даріан, продовжуючи посміхатися.

— Нам потрібна велика палатка для конкурсів. І ще, якщо можна, покажіть, будь ласка, де дозволено розводити вогнища.

— Так, звичайно. Можете поки присісти біля мене, а через кілька хвилин я вас проведу.

Ой.

Я навіть не встигла відповісти.

Бо знову подивилася на Райнера.

І мало не засміялася.

На якусь секунду його обличчя знову змінилося. Щелепа напружилася, погляд став холоднішим.

А потім — наче клацнув перемикач.

Райнер раптом розслабився й навіть усміхнувся.

Ага. Взяв себе в руки.

— Студентко Стар… — протягнув він.

Я перевела погляд на нього.

— Можливо, вам потрібна моя допомога?

— Ні, дякую. Я впевнена, що впораюся сама.

— Навіть із палаткою? — спокійно продовжив він. — Бачу, всі ваші друзі надто зайняті, щоб допомогти.

Я мило посміхнулася йому на всі тридцять два.

— Не думала, що у вас настільки багато вільного часу.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

— Насправді я дуже зайнятий, — відповів він. — Але заодно розкажете мені, як просувається реферат, який я вам задав. Поки будемо ставити палатку — обговоримо.

Реферат.

Посмішка на моєму обличчі ледь не зникла.

Ну звичайно.

— Як же я могла про нього забути, — солодко відповіла я.

Даріан дивно перевів погляд із мене на Райнера, а потім назад.

Схоже, наша надзвичайно «мила» дискусія починала його веселити.

— Гаразд, — сказав він, підводячись. — Ходімо, покажу, де все лежить.

Райнер теж піднявся.

А ти куди?

Я не розуміла, навіщо він іде з нами.

Але добре.

Хай іде.

Йому ж гірше.

Ми дійшли до невеликого складу позаду центрального корпусу.

Всередині було прохолодно й трохи темно. Вікон не було, лише кілька ламп під стелею та довгі металеві стелажі, заставлені різними речами.

М’ячі, коробки, складені палатки, спортивний інвентар, мотузки, мішки.

Мій погляд одразу зачепився за останні.

— А можна нам ще взяти кілька мішків із мішковини?

— Так, звичайно, — відповів Даріан. Потім поглянув на телефон. — Але мені потрібно на кілька хвилин відійти. Бачу, у вас уже є помічник.

Я повільно подивилася на Райнера.

Той мовчав.

— Палатки в сьомому ряду, в самому кінці, — продовжив Даріан. — Там знайдете все необхідне. Думаю, він допоможе вам дістати.

— Дякую. Думаю, я навіть сама впораюся.

— Не сумніваюся, — усміхнувся Даріан і вийшов.

Прекрасно.

Ми залишилися вдвох.

Я одразу рушила вперед між стелажами.

Позаду почувся розмірений звук кроків.

Райнер ішов слідом.

Не говорив.

Нічого не питав.

Просто йшов.

А я чомусь надто добре чула кожен його крок.

І навіть його дихання.

Тільки не повертайся.

Не знаю чому, але раптом захотілося якомога швидше знайти ту кляту палатку й вийти звідси.

У цьому вузькому просторі його присутність відчувалася зовсім інакше.

Надто близько.