Глава 22

— Ура-а-а! Ми нарешті дійшли! — радісно вигукнула я, коли попереду між деревами почали виднітися маленькі дерев’яні будиночки й один великий центральний комплекс.

Після майже безперервного підйому це виглядало як справжній рай.

— Пх, — тихо, майже непомітно усміхнувся Райнер.

За останню годину, після того як сказав, що нам потрібно поговорити, він не промовив до мене більше ні слова.

І, якщо чесно, я вже не знала, добре це чи погано.

— Ура-а-а! — почулося позаду від студентів.

У голосах було стільки радості й полегшення, ніби ми щойно не просто піднялися в гори, а пережили якусь експедицію на виживання.

Ще кілька хвилин — і ми нарешті опинилися на місці.

Схоже, наша група була однією з перших. На маршрут нам виділяли приблизно дві години, а ми дійшли за годину і двадцять шість хвилин.

Я сама була в шоці.

Але в цього скаженого темпу був хоча б один великий плюс: поки ми йшли, я встигла трохи заспокоїтися й привести думки до ладу.

Ну… принаймні мені так здавалося.

— Слава Богу, ми живі, — видихнула Крісті, нарешті наздогнавши мене.

Вона виглядала так, ніби ще хвилина — і просто ляже на землю.

— Так! Я така рада. Я зараз усе віддам за душ, — відповіла я.

— О так… Я теж. І ще за пляшку холодного пива.

Я одразу повернулася до неї.

— Так! Підтримую!

Ми обидві засміялися.

Коли решта студентів потроху підтягнулася, наша група зібралася біля великого дерев’яного комплексу.

Навколо стояли невеликі будиночки, схожі на затишні гірські шале. Високі дерева майже повністю оточували територію, а десь позаду відкривався неймовірний краєвид на гори.

Було справді красиво.

Якби не біль у плечах від рюкзака, я б навіть могла сказати — романтично.

Райнер став перед групою.

— Отже, студенти. Знайомтеся, це Даріан. Він допоможе вам із заселенням. Списки вже готові й передані адміністрації.

Поруч із ним стояв чоловік років тридцяти п’яти, у спортивній кофті й темних штанах. Він привітно посміхався, спостерігаючи за нашою змученою групою.

— Частина студентів буде жити в центральному комплексі — по двоє в кімнаті, — продовжив Райнер. — Інша частина розселиться по окремих будиночках — по чотири людини.

Хтось із хлопців одразу радісно засвистів.

Райнер кинув у його бік короткий погляд, і свист миттєво припинився.

— Викладачі живуть на першому поверсі центрального комплексу. Розклад, графік занять і вся необхідна інформація також знаходяться на першому поверсі, на інформаційній дошці біля кухні.

Він зробив невелику паузу.

— Решту вам пояснить Даріан.

— Усім привіт! — весело почав той. — Я, якщо чесно, трохи в шоці, що ви так швидко дісталися. За всі роки ви, напевно, одна з найшвидших груп.

Студенти мовчали.

Не тому, що не раділи компліменту.

Просто більшість уже ледве стояла.

— Молодці, — продовжив Даріан. — Наче не медики, а фізкультурники.

Дуже смішно.

Судячи з облич інших, вони подумали приблизно те саме.

— Так, ось списки. Можете подивитися, хто з ким живе. Якщо хочете помінятися з друзями — без проблем, домовляєтеся між собою. Єдине правило: дівчата живуть із дівчатами, хлопці — з хлопцями.

— Ура-а-а! — одразу почулися голоси.

— І ще один бонус, — додав Даріан. — Оскільки ви прийшли першими, можете першими вибрати собі кімнати.

— Клас!

— Оце вже хороші новини!

Втома наче на декілька секунд зникла.

Всі одразу рушили до інформаційної дошки.

Я теж підійшла ближче й почала шукати своє прізвище.

Стар — Нора Вейн.

Я задумалася.

Нора була нашою одногрупницею, але ми майже не спілкувалися.

М-м-м… Може, запропонувати Крісті помінятися?

Я обернулася.

— Кріс, не хочеш бути зі мною в кімнаті?

Вона одразу посміхнулася.

— Хочу! Я якраз сама хотіла тобі це запропонувати.

— Тоді чудово.

Крісті глянула на список.

— Тільки питання: ти б хотіла жити тут, у центральній будівлі, удвох у кімнаті, чи в окремому будиночку вчотирьох?

— М-м-м…

Ми обидві задумалися.

З одного боку, окремий будиночок звучав цікавіше. Менше викладачів, більше свободи.

З іншого…

— Може, все-таки краще будемо тільки вдвох? — запропонувала я. — Так, є мінус, що викладачі недалеко, але вдвох у кімнаті буде комфортніше.

— Та давай. Мені взагалі без різниці, — легко погодилася Крісті.

— Тоді вирішено.

Нарешті нас заселили.

Кімната виявилася значно милішою, ніж я очікувала.

Два окремі односпальні ліжка стояли по різні боки кімнати. Біля кожного — невелика тумбочка. На вікнах висіли довгі бежеві штори, а біля стіни стояло велике дзеркало майже в підлогу.

Я підійшла до нього.

І завмерла.

— Боже…

Крісті засміялася.

— Що?

— Подивись на мене.

Волосся розкуйовджене, щоки трохи червоні після підйому, макіяж майже зник, під очима легка втома.

Я виглядала так, ніби мене щойно витягнули з лісу.

Що, в принципі, майже правда.

— Все. Мені терміново в душ.

Я почала розстібати рюкзак.

— Я перша, ти не проти?

— Ні, тільки швиденько, — відповіла Крісті. — Бо я теж дуже хочу. Через півтори години вечеря в їдальні. Треба ще встигнути зібратися.

— Домовились.

Після душу я відчула себе іншою людиною.

Серйозно.

Гаряча вода змила втому, пил і відчуття того, що я весь день тягла на собі половину магазину.

Я висушила волосся, зробила легкий макіяж і почала вибирати, що вдягнути.

У результаті зупинилася на короткій чорній спідниці з невеликим розрізом спереду на лівій нозі та молочному боді під горло з відкритими руками.

Подивилася на себе в дзеркало.

Ну… вже набагато краще.

Крісті тим часом одягнула милу рожеву мінісукню, яка дуже їй пасувала.

Вона поправила волосся, відступила на крок і подивилася спочатку на себе, потім на мене.