Глава 21

Ми йшли вже хвилин тридцять, а в мене було відчуття, ніби минув щонайменше цілий день.

Райнер тримав просто скажений темп.

Він ішов попереду впевнено й рівно, наче за його спиною взагалі не висів важкий похідний рюкзак, а стежка не ставала дедалі крутішою з кожними ста метрами.

Я йшла поруч, намагаючись не відставати.

І, якщо чесно, поки що в мене це непогано виходило.

Навколо ставало дедалі тихіше. Шум дороги давно залишився позаду, а тепер були тільки дерева, шелест листя, хрускіт гілок під ногами й важке дихання студентів десь за нашими спинами.

Я обернулася.

Ой.

Наша група розтягнулася мало не на добру сотню метрів.

Ті, хто ще на початку маршруту весело сміявся й розмовляв, тепер мовчки тягнулися вгору. Декілька людей ішли, опустивши голови, хтось уже тримався руками за лямки рюкзака, намагаючись хоч трохи зняти навантаження з плечей.

Блін.

Потрібно було щось сказати Райнеру.

Але так не хотілося порушувати цю тишу.

За останні тридцять хвилин він не промовив до мене жодного слова.

І знаєте що?

Мені це подобалося.

Після всього, що сталося сьогодні на заправці, мовчання було просто прекрасним.

Ніяких «студентко Стар».

Ніяких дурних посмішок.

Ніяких натяків на нашу ніч.

Просто йдемо.

Мовчимо.

Ідеально.

Я ще раз озирнулася назад.

Ні, Кейт. Вони зараз там помруть.

— Ем-м-м… — невпевнено почала я, намагаючись підібрати слова. — Можливо, ми все-таки зупинимося трохи відпочити?

Райнер навіть не повернув голови.

— Стар, ви що, вже втомилися?

Ну почалося.

— Якщо у вас ще є сили говорити, значить, можете йти далі, — спокійно додав він.

Я стиснула губи.

От козел.

— Ні, я ще повна сил, — відповіла я. — Але подивіться на нашу групу. Не всі можуть тримати такий темп.

Райнер зупинився.

Нарешті обернувся.

Його погляд ковзнув повз мене кудись назад.

Я теж повернулася.

Звідси ситуація виглядала ще гірше.

Наша група розтягнулася по всій стежці, а студенти з останніх сил тягнулися вгору.

Обличчя Райнера одразу змінилося.

Він насупився й голосно крикнув, щоб почули навіть ті, хто залишився далеко позаду:

— Привал! П’ятнадцять хвилин!

Десь знизу одразу пролунало радісне:

— Слава Богу!

Я ледь стримала сміх.

Студенти почали скидати рюкзаки просто на землю, сідати на каміння, траву — куди завгодно, аби тільки більше не йти.

Я теж знайшла зручне місце й сіла.

Поглядом почала шукати Джона.

Він ішов далеко позаду.

Навіть звідси було видно, що йому справді важко.

Його рюкзак здавався просто величезним.

І він ще збирався мені допомагати?

Хай спочатку собі допоможе.

Через декілька хвилин червоний, спітнілий і явно не надто щасливий Джон нарешті дістався до місця привалу.

Він буквально скинув рюкзак на землю й важко видихнув.

— Ти як? — запитала я, ледве стримуючи посмішку.

Джон подивився на мене так, ніби я поставила найтупіше запитання у світі.

— Ой, Стар… Не питай. Гори — це не моє.

Я засміялася.

Він зробив декілька ковтків води й уважно подивився на мене.

— А ти як?

— Нормально.

— Нормально?! — перепитав він. — Я дивлюся, ти взагалі спокійно тримаєш цей скажений темп.

Я знизала плечима.

— Ну, насправді мені теж нелегко. Просто витривалість у мене хороша. Я люблю займатися в залі. Ще бігаю марафони.

— Марафони?!

— Поки не повні, — уточнила я. — Але двадцять один кілометр уже бігала. Тому такий темп я можу тримати.

Джон декілька секунд мовчки дивився на мене.

— О-о-о… Стар, та ти машина!

Я засміялася.

— А я ще збирався тобі допомагати, — додав він, дивлячись на свій рюкзак.

— От саме про це я й думаю.

Я піднялася.

— Насправді давай мені щось. Я можу тебе трохи розвантажити. Тобі буде легше йти.

Джон одразу похитав головою.

— Ні.

— Джон.

— Стар, ні. Я не можу так із тобою вчинити. Ти дівчина. Я сам.

— Яка різниця?

— Велика.

— Джон…

— Я сам. Помру тут, але дійду.

Я закотила очі.

— Боже, який герой.

— Саме так.

— Я серйозно. Давай щось мені. Це нормально — поділити вагу. Тим більше в тебе рюкзак важчий за мій удвічі.

— Ні.

— Давай.

— Ні.

— Джон!

— Стар!

— Ти нестерпний!

Саме в цей момент до нас підійшла Крісті.

Виглядала вона теж втомленою, але, на відміну від більшості групи, ще зберігала здатність розмовляти.

— Ви як? — запитала вона. — І чого сперечаєтеся?

Я показала на Джона.

— Хочу йому допомогти. Він реально не дійде. У мене таке відчуття, що залишиться десь тут ночувати.

— Ну-ну, — пробурмотів Джон. — Зате під зірками.

Крісті засміялася.

— О так. Я вже уявила. Джон, рюкзак і романтична ніч посеред лісу.

— От бачиш? Не все так погано.

— Лео! — раптом гукнула Крісті. — Підійди сюди!

Через декілька секунд до нас ледве доплівся Лео.

— Що?.. — важко видихнув він.

— Треба допомогти Джону.

Лео подивився на Джона.

Потім на його рюкзак.

Потім знову на Крісті.

— О ні. Крісті, я сам не знаю, як звідси дійти.

Ми всі засміялися.

Лео перевів погляд на мене.

— Кейт, що це взагалі за скажений темп ви там тримаєте?

— Не питай. Я сама в шоці з нашого куратора. Не розумію, як цей дід так іде.

— Е ні, — Лео похитав головою. — Я більше не розумію, як ти так ідеш.

Я знизала плечима.

— Люблю спорт.

— Психи, — пробурмотів він і відійшов убік.

Я знову повернулася до Джона.

— Так. Давай мені щось.

— Ні, кажу тобі ще раз. Я сам.

— Та припини вже сперечатися! — підтримала мене Крісті. — Ми всі бачимо, що тобі важко. Якщо Кейт може взяти частину речей, то давай. Знімай рюкзак.