Глава 20

Коли я повернулася в автобус, Джон уже сидів на нашому місці й про щось жваво розмовляв із Лео та іншими хлопцями.

Я ж досі була червона, як помідор.

Щоки горіли, серце ніяк не хотіло остаточно заспокоюватися, а в голові знову й знову прокручувалася сцена біля дерева.

Його рука на моєму зап’ясті.

Його голос біля самого вуха.

Його обличчя так близько до мого.

І ця клята посмішка.

Боже, Кейт, досить.

Я тихенько, наче мишка, прошмигнула між сидіннями й сіла на своє місце, сподіваючись, що ніхто не зверне на мене уваги.

Звісно ж, марно.

Джон одразу повернувся до мене.

— Стар, ну як? Вийшло? — зацікавлено запитав він.

Я відвернулася до вікна.

— Майже, — тихо відповіла я.

— Як це — майже?

Джон уважніше придивився до мене, і весела усмішка на його обличчі змінилася стурбованістю.

— Кейт, у тебе все добре?

Я задумалася.

Добре?

Наче так.

А наче я п’ять хвилин тому стояла притиснута до дерева власним куратором і думала про те, що хочу, щоб він мене поцілував.

— Чесно? Не знаю, — зізналася я. — Наче так, а наче ні. Я просто… втекла.

— Втекла?

— Джон, — я повернулася до нього. — Я, якщо чесно, зараз не хочу про це говорити. Ти не проти?

Він хотів щось запитати, але я одразу продовжила:

— Хочу просто трохи поспати. Розбудиш мене, будь ласка?

Я подивилася на нього максимально благальним поглядом.

— Будь другом. А ще скажи Крісті, що я все зробила.

Джон декілька секунд мовчки дивився на мене.

Було видно, що запитань у нього стало тільки більше.

— Добре, — нарешті відповів він. — Відпочивай. Але обіцяй, що потім усе розповіси.

По його тону було зрозуміло: просто так він цю тему не залишить.

— Добре, — тихо відповіла я.

Я зручніше вмостилася в кріслі й відвернулася до вікна.

Не хотілося обманювати друзів.

Але що я мала їм сказати?

«Знаєте, я пішла наклеїти на куратора стікер із написом “Козел”, він мене спіймав, притиснув до дерева, мало не поцілував, а потім виявилося, що цей засранець із самого початку знав про мій план»?

Ні.

Точно ні.

Мені самій спочатку потрібно було зрозуміти, що там взагалі сталося.

І найголовніше — що відбувається зі мною поруч із ним.

Я прикрила очі.

Просто посплю. А потім про все подумаю.

Автобус тихо гудів, голоси навколо поступово ставали все дальшими.

І я сама не помітила, як провалилася в сон.

— Кейт…

Я щось незадоволено пробурмотіла й сильніше притиснулася до вікна.

— Кейт, вставай.

Хтось легенько торкнувся мого плеча.

— М-м-м…

— Стар, ми приїхали.

Я повільно розплющила очі.

Наді мною стояв Джон.

— Ми вже на місці. Зараз будемо йти по маршруту. Приблизно дві години. Із важкими рюкзаками, — додав він із такою інтонацією, наче повідомляв мені вирок.

— Дві години?..

Я сонно подивилася у вікно.

За ним уже не було ні траси, ні заправок, ні міських будівель.

Навколо — гори.

Дерева, схили, свіже повітря й вузька дорога, якою далі автобус уже просто не міг проїхати.

Я так добре розіспалася…

Поки я спала, усе було чудово.

Ніякого Райнера.

Ніяких стікерів.

Ніякого Джона з його натяками.

А тепер мене знову повернули до реальності й одразу підкинули нове випробування.

Цього разу — на витривалість.

Хоча… Може, це навіть добре. Дві години ходьби — якраз буде час усе обдумати.

Я потягнулася, взяла речі й вийшла з автобуса разом з іншими.

На вулиці було прохолодніше, ніж я очікувала. Повітря тут здавалося зовсім іншим — свіжим, чистим, із запахом дерев і вологої землі.

Студентів почали збирати біля автобусів.

Нас розділили по групах. Кожну мали супроводжувати двоє викладачів, а до комплексу ми підніматимемося різними маршрутами, щоб не йти величезним натовпом.

Райнер стояв трохи попереду й пояснював, як усе буде відбуватися.

Я намагалася його слухати.

Чесно.

Але варто було подивитися на нього довше кількох секунд, як мозок одразу підкидав мені зовсім не потрібні зараз картинки.

Уривки тієї ночі, яку я досі майже не пам’ятала.

Його руки.

Його тіло.

А потім — сьогоднішня сцена біля дерева.

«А чому ж не написали “дякую за ніч”?»

Я ледь помітно здригнулася.

Та чому це знову лізе мені в голову?!

Яка ж я дурна, що думаю про це саме зараз.

На щастя, від власних думок мене відволікла метушня в нашій групі.

Усі почали розбирати рюкзаки й намагалися якось перерозподілити вагу.

— Я це не донесу!

— Хто поклав сюди стільки води?

— Це не моя!

— А алкоголь чий?

Ой.

Про алкоголь ми, звичайно, теж не забули.

Пляшки заздалегідь розподілили між усіма, щоб ніхто не ніс надто багато.

Хоча особисто мені це не дуже допомогло.

Я й без того набрала пристойно речей.

Підняла свій рюкзак і закинула на плечі.

Ого.

— Стар, тобі допомогти?

Я повернула голову.

Звичайно.

Наш лицар уже тут.

Джон підійшов до мене з максимально серйозним виглядом.

— Ні, дякую. Думаю, впораюся. Краще допоможи комусь іншому.

Я подивилася на його рюкзак і не стримала сміху.

— Хоча, судячи з цього, спочатку допоможи собі. Бо якщо ти десь посеред маршруту впадеш, тебе ніхто до вершини не понесе.

— Ну-ну, — засміявся Джон. — Я за тебе хвилююся, а ти ось чим мені відплачуєш.

— Я просто реалістка.

— Серйозно, якщо буде важко — скажи. Я допоможу.

— Добре.

Але Джону, очевидно, цього було мало.

Він підійшов ближче й знову поклав руку мені на талію.

Я опустила погляд на його долоню.

Потім підняла очі на нього.

Боже. Що це за дитячий садок?

Останнім часом він робив це дедалі частіше.

І вже складалося враження, що не просто фліртує, а намагається показати всім навколо: я зайнята.