Глава 19

Він подивився на стікер у своїй руці, а потім знову на мене. На його обличчі повільно з’явилася посмішка.

Не та холодна й ледь помітна, яку я вже встигла зненавидіти.

Зараз він усміхався зовсім інакше.

— Як мило, студентко Стар, — тихо промовив Райнер, продовжуючи говорити майже біля самого мого вуха. — І це все, що ви змогли написати? «Козел»?

Я відчула, як щоки починають горіти ще сильніше.

А він, звісно, не зупинився.

— А чому ж не написали «дякую за ніч»?

Що?!

— Ем-м-м… Я…

Я хотіла щось сказати.

Серйозно. У голові було щонайменше сто варіантів відповіді ще секунду тому.

А зараз — порожньо.

Жодного нормального слова.

— М-м-м…

Прекрасно, Кейт. Дуже розумно. Саме так і треба відповідати людині, яка над тобою знущається.

Райнер явно насолоджувався моєю розгубленістю.

— А може, ви мене переслідуєте? — продовжив він. — Це вже сталкерство, знаєте?

Ні, ну все.

Ось тут він точно перегнув.

— Сталкерство? — повторила я, нарешті знайшовши голос. — Дуже цікаве слово. Але воно зовсім не про нашу ситуацію.

Його брова трохи піднялася.

— А що тоді про нашу ситуацію?

І знову цей тихий голос.

Знову так близько до мого вуха.

Ну чому він так пахне?

Я відчувала його парфуми, легкий запах сигарет і ще щось невловиме, що змушувало мої думки плутатися ще сильніше.

Так, Кейт. Зберися.

Напруга між нами знову починала зростати.

Я спробувала трохи випрямитися й збільшити відстань між нами, бо зараз її практично не існувало.

Ми стояли надто близько.

Зовсім не так, як мали б стояти студентка та викладач університету.

Але Райнер досі тримав мене за руку.

Не сильно.

Навіть навпаки — напрочуд ніжно.

Його пальці просто обхоплювали моє зап’ястя, ніби він навіть не збирався завдавати мені болю, але й відпускати поки що теж не поспішав.

Так. Ану зберись.

— М-м-м…

Геніально.

Це знову було все, що я змогла із себе витягнути.

А Райнер продовжував усміхатися.

Майже як хлопчисько, якому вдалося провернути якусь дурну витівку.

Я таким його ще не бачила.

Без звичного холодного виразу обличчя. Без професорського тону. Без цього вічного «студентко Стар» таким голосом, ніби я головна проблема всього університету.

І це чомусь бентежило ще більше.

— Давайте я вам усе поясню, — нарешті видала я. — Це зовсім не те, про що ви подумали.

— О так… — протягнув він. — Зовсім не те.

Він з мене знущається.

Райнер несподівано зробив крок уперед.

Я автоматично відступила.

Ще крок.

Моя спина торкнулася дерева.

О Боже.

Він опинився переді мною.

Знову надто близько.

Між нами наче пройшов електричний струм.

Я мала б обуритися.

Відштовхнути його.

Сказати щось їдке.

Але замість цього мій погляд сам опустився на його губи.

На цю кляту посмішку.

Кейт, припини.

Райнер нахилився.

Повільно.

Ще ближче.

Моє серце шалено застукало в грудях.

Він зараз мене поцілує.

Я завмерла.

І найгірше було те, що я не відсахнулася.

Навіть не спробувала.

А потім…

Райнер раптом тихо засміявся.

— Кетрін, — прошепотів він. — Чому так злякалася?

Що?!

Я кліпнула, нарешті усвідомивши, що він просто дражнив мене.

От же…

І взагалі я не злякалася.

Якраз навпаки.

Я дуже навіть…

Ні. Все. Про це ми зараз думати не будемо.

І точно не скажу йому, що якби він мене поцілував, то я, мабуть, не була б проти.

Один поцілунок же нічого не означає…

Я швидко прогнала цю думку.

— Я не злякалася, — відповіла я, намагаючись дивитися йому прямо в очі.

Райнер усміхнувся ще ширше.

— Так-так. Звісно.

— Серйозно!

— Я бачу.

Козел.

Він усе ще стояв так близько, що я молилася лише про одне: щоб він не почув, як сильно й швидко б’ється моє серце.

— Я чесно все поясню, — знову почала виправдовуватися я.

Райнер підніс жовтий стікер між нами.

— Значить, «козел», так? — знову прошепотів він.

Цього разу я вирішила не відступати.

— Це за реферат, — швидко парирувала я.

На секунду він замовк.

А потім тихо засміявся.

— М-м-м… Зрозуміло. Помста, значить.

— Саме так.

— Дуже страшна.

— Я старалась.

Він знову глянув на стікер, а потім на мене.

— А знаєш, що найсмішніше?

Я насторожилася.

Що ще?

— Я весь цей час чекав, коли ти нарешті підійдеш.

Райнер зробив крок назад і нарешті відпустив мою руку.

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

— В сенсі?

Він знову посміхнувся.

— Стар, на касі навпроти нас було дзеркало.

І?

— Я бачив, як ти підкрадалася до мене й тягнулася з цим листочком.

Він знову підняв стікер із написом «Козел».

Я завмерла.

— Що?..

— Мені просто стало цікаво, як саме ти збираєшся це зробити.

У голові почали один за одним складатися всі моменти.

Як він раптом повернувся до мене біля каси.

Як запитав, чи я чогось хочу.

Як дивно дивився.

Як спокійно оплатив каву.

А потім пішов сюди.

Один.

Він знав.

Він весь цей час знав!

— Тобто… — я витріщилася на нього. — Ви спеціально?!

Посмішка на його обличчі стала відповіддю.

Він мене заманював.

Цей засранець ще біля каси зрозумів, що я задумала, і просто вирішив подивитися, що я робитиму далі.

Мені стало так соромно, що, здавалося, навіть вуха почали горіти.

Боже.

Боже-е-е.

Я більше не могла стояти перед ним.

Тому зробила єдине, на що в ту секунду була здатна.

Розвернулася.

І побігла.

Не швидко пішла.