Глава 18

— І що це було? — ошелешено запитав Джон, беручи з моїх рук капучино, яке щойно оплатив наш куратор.

Він подивився спочатку на стаканчик, потім на мене, ніби чекав якогось логічного пояснення.

Проблема була лише в тому, що я сама його не мала.

— Я теж у шоці, — зізналася я. — На секунду взагалі подумала, що він зловив мене на гарячому.

Я досі відчувала, як серце билося швидше, ніж мало б. Перед очима знову виникав момент біля каси: я підкрадаюся до нього, він раптом повертається, дивиться прямо на мене… а потім ще й купує нам каву.

Дивний він якийсь.

— Так-так, Стар, — втрутилася Крісті, відпиваючи своє капучино. — Я так бачу, в тебе нічого не вийшло. А до кінця нашої зупинки залишилося п’ятнадцять хвилин. І що будеш робити?

Вона ледве стримувала сміх.

Я важко видихнула й подивилася на стікер, який досі тримала в руці.

— Я от думаю… може, ну його? Мені, здається, ще ніколи не було так страшно, як сьогодні біля тієї каси.

— Не потрібно зливатися! — одразу запротестувала Крісті. — В інших же вийшло.

Вона кивнула кудись у бік вікна.

Я повернула голову.

На спині нашого куратора тепер красувалося вже п’ять стікерів.

П’ять!

І він досі нічого не помітив.

— Залишилася тільки ти, — задоволено додала Крісті.

— Скажу чесно, в мене таке відчуття, що в нього якийсь локатор саме на мене. Як тільки я хочу щось зробити — він одразу повертається в мій бік.

— Може, відчуває твою присутність, — хитро сказала Крісті.

— Кріс…

— Мовчу-мовчу.

Я ще раз подивилася на маленький жовтий стікер.

«Козел».

Господи.

— Добре. Спробую ще один раз, — нарешті здалася я. — Він, напевно, пішов у зону для курців, бо купував сигарети. Піду сама, щоб якомога менше привертати увагу. Але чесно: якщо й цього разу не вийде — все. Я здаюся.

— Може, все-таки разом підемо? — втрутився Джон.

Я одразу похитала головою.

— Ні. Я сама. Впевнена, так буде більше шансів.

— Ну дивись…

— Якщо не повернуся — скажете моїм батькам, що я була хорошою людиною.

Крісті пирснула зі сміху.

— Стар, ти просто маєш наклеїти стікер, а не пограбувати банк.

Для тебе просто. Ти не знаєш Райнера так, як знаю його я.

Я міцніше стиснула стікер у долоні й вийшла із заправки.

Прохолодне повітря одразу вдарило в обличчя.

Я зупинилася й почала оглядати територію.

Так… Де тут зона для курців?

Біля входу його не було.

Біля автобусів — теж.

Куди він міг подітися?

Я повільно пішла вздовж заправки, уважно розглядаючи людей навколо.

Хтось уже сидів на лавках і їв куплені сендвічі. Частина студентів повернулася в автобуси. Інші збиралися невеликими групами, голосно сміялися й із захопленням обговорювали майбутній похід.

А я ходила між усіма ними, як якийсь шпигун, шукаючи власного куратора.

Ну навіщо ти на це підписалася, Кейт?

Я продовжувала бурчати сама на себе, обходячи будівлю.

Могла просто сказати: «Ні, я не буду». Все. Нормальні дорослі люди саме так і роблять.

Але повертатися до Крісті зі стікером у руках теж чомусь не хотілося.

Я відійшла трохи далі, в бік дерев з іншої сторони заправки.

І раптом зупинилася.

Ось він.

Я впізнала його одразу.

Широка спина.

Темне спортивне вбрання.

Райнер стояв до мене спиною, зовсім один, трохи осторонь від усіх. Між пальцями тліла сигарета, а тонка смужка диму повільно розчинялася в ранковому повітрі.

О Боже.

Це мій шанс.

Ні студентів поруч.

Ні викладачів.

Ні черги.

І головне — він стояв спиною до мене.

Швиденько підходжу. Наклею. Розвертаюся. Йду.

Все.

Що тут може піти не так?

Я зробила перший крок.

Потім другий.

А якщо повернеться?

Третій.

Скажу…

Я почала гарячково вигадувати виправдання.

Скажу, що хотіла подякувати за каву.

Я мало не скривилася від власної ідеї.

Ні. Це буде максимально тупо, враховуючи всю нашу ситуацію.

Ще крок.

Добре. Була не була. Проблеми будемо вирішувати в міру їх надходження.

Серце гупало так сильно, що, здавалося, Райнер мав почути його раніше, ніж мої кроки.

Я була вже зовсім близько.

Один удар серця.

Ще один.

Повільно простягнула руку зі стікером.

Давай, Кейт.

Мої пальці ледь торкнулися тканини на його спині.

І в ту ж секунду Райнер різко розвернувся.

— А!

Його рука миттєво перехопила моє зап’ястя.

Від несподіванки я відсахнулася, нога невдало ступила назад, і я втратила рівновагу.

Світ на секунду хитнувся.

Замість того щоб упасти на землю, я буквально налетіла на Райнера.

Все.

Це кінець.

Я завмерла.

Перша нормальна думка, яка промайнула в голові:

Тікати.

Біжи-и-и, Кейт!

Я вже хотіла висмикнути руку, але Райнер усе ще тримав мене за зап’ястя.

— Я…

Він повільно опустив погляд на мою долоню.

Ні.

Я стиснула пальці.

Запізно.

Райнер спокійно розтиснув їх і дістав маленький жовтий стікер.

Я затамувала подих.

Його очі опустилися на напис.

«Козел».

Господи.

Земле, розступися просто зараз.

Я дивилася на нього й чекала всього.

Зауваження.

Крику.

Погрози.

Ще одного реферату.

Можливо, одразу відрахування з університету.

Але Райнер мовчав.

Кілька секунд він просто розглядав стікер.

Потім повільно підняв очі на мене.

І я завмерла ще сильніше.

Він не виглядав розлюченим.

Навпаки.

У його темних очах ніби застрибали якісь бісики.

Він що… веселився?

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся.