Глава 17

План у мене був простий.

Навіть, можна сказати, геніальний.

Я наклею Райнеру стікер, коли він стоятиме в черзі на касі. Маленький, жовтенький, такий непомітний…

І з одним коротким написом:

«Козел».

Я покрутила стікер у руках і ледь стримала посмішку.

Це тобі за реферат, пане кураторе.

Якщо вже виконувати це безглузде завдання, то хоча б весело.

Ми вийшли з автобуса разом із Джоном, але я вирішила не поспішати. Спочатку хотілося подивитися, як інші невдахи, які програли разом зі мною, будуть клеїти свої стікери на спину нашому шановному куратору.

— Ахахах, Стар, дивись! Уже хтось наклеїв! — Джон легенько штовхнув мене плечем.

Я примружилася, вдивляючись у Райнера.

На його спині вже красувалися два стікери.

— Та ну…

Шкода, ми стояли надто далеко й не могли розгледіти, що саме там написано.

Але головне було інше.

Він нічого не помітив.

Так, Кейт. Це реально. Якщо вони змогли, то і ти зможеш.

— Пішли на каву!

Крісті раптом схопила мене під руку й потягнула в бік заправки.

Ми зайшли всередину, і вона одразу нахилилася до мене.

— Пс-с-с… Кейт, ти вже придумала план? — змовницьки прошепотіла вона.

Я похитала головою.

— Не зовсім. Якраз хочу подивитися, як інші це роблять, і придумати щось своє. Взагалі була ідея наклеїти на касі, але, думаю, багато хто про це також здогадався. Тому просто буду стежити за ним і чекати потрібного моменту.

— О-о-о, яка стратегія, — хихикнула Крісті.

Я вже хотіла їй щось відповісти, коли раптом відчула, як чиясь рука лягла мені на талію.

Я здригнулася.

— Ей, Стар! А чому ти залишила мене самого й пішла з Крісті без мене?

Джон.

— А не треба було відставати! — замість мене відповіла Крісті.

— Я взагалі-то староста. У мене обов’язки.

— Ой, не починай.

— А що? Важлива людина.

— Надзвичайно.

Вони почали сперечатися, перебиваючи одне одного, а я мимоволі розслабилася.

Дивлячись на цих двох, складно було не засміятися.

Але потім мій погляд випадково ковзнув у бік кас.

О.

Там уже зібралася невелика черга.

І серед людей стояв він.

Райнер.

Я одразу перестала слухати суперечку Джона з Крісті.

Ось він.

Спиною до мене.

Ідеально.

— Так, цить обоє, — перебила я їх. — Пішли швиденько. Нам потрібно зайняти чергу за Райнером.

Я непомітно показала рукою в його бік.

Крісті простежила за моїм поглядом і відразу відступила на крок.

— Е ні-і-і, Кейт. Іди сама. Це твоє завдання.

— Серйозно?

— Абсолютно, — засміялася вона. — Я не хочу, щоб він подумав, що це я.

Оце підтримка.

— О, до речі! — її очі загорілися. — А що ти написала на своєму стікері?

Я подивилася на Джона, потім на Крісті й тихенько прошепотіла:

— Козел.

Крісті прикрила рот долонею, щоб не засміятися надто голосно.

— Кейт!

— Що? Це йому за реферат, який він мені задав.

— Який ще реферат?

— Потім розповім. Або в Джона запитай.

Я більше не хотіла відволікатися.

Все. Час.

Стікер уже був затиснутий у моїй долоні.

Я почала повільно наближатися до куратора.

Один крок.

Другий.

Тихенько, майже як мишка, щоб він навіть не звернув на мене уваги.

Головне — поводитися природно.

Ще декілька метрів.

Райнер стояв спиною до мене.

Чудово.

Я підійшла ще ближче.

Серце чомусь почало калатати так сильно, ніби я збиралася не наклеїти дурний папірець, а пограбувати цю заправку.

Ще два кроки.

Я вже майже простягнула руку.

І тут…

Райнер повернувся.

Прямо до мене.

Я миттєво завмерла.

Його очі зустрілися з моїми.

Все.

Мені кінець.

Він подивився на мене так, ніби в мене просто на лобі великими літерами було написано:

«Я ЗБИРАЮСЯ НАКЛЕЇТИ ВАМ НА СПИНУ СТІКЕР З НАПИСОМ “КОЗЕЛ”».

По тілу пробігли мурашки.

Щоки моментально почервоніли, наче мене, школярку, щойно спіймали на списуванні.

— Студентко Стар, ви щось хотіли? — запитав він.

У його голосі цього разу не було звичної різкості.

Скоріше цікавість.

І він дивився прямо мені в очі.

От і все. Втретє за сьогодні моє серце пропустило удар.

Я так до кінця цього походу інфаркт отримаю.

Я мовчала.

Просто стояла й дивилася на нього.

Кейт! Зберися! Бо зараз виглядаєш як повна дурепа.

Я швидко стиснула стікер у долоні, щоб він його не помітив.

— Ні, все добре. Я просто… стою в черзі. Мене друзі відправили за кавою, тому я стою в черзі, — максимально спокійно відповіла я.

Боже, що я несу?

І чомусь вирішила додати:

— Чи у вас є до мене якась справа?

Райнер трохи примружився.

Він дивився на мене ще декілька секунд, наче намагався зрозуміти, що я задумала.

Я вже подумки прощалася зі своїм життям.

Але він нічого не сказав.

Просто розвернувся до каси.

Фух.

Якраз підійшла його черга.

— Наступний, — покликала касирка.

Райнер підійшов до неї.

— Каву, будь ласка. Американо.

Потім додав сигарети.

Я стояла позаду й дивилася на його спину.

Ось він. Момент.

Рука зі стікером навіть трохи піднялася.

Давай, Кейт.

Просто наклей.

Але Райнер раптом знову повернув голову в мій бік.

Я моментально опустила руку.

Та що ж таке?!

— Що будете ви та ваші друзі? — запитав він із легкою ноткою сарказму.

Я кліпнула.

— Що?

— Кава, студентко Стар. Що будете?

Шок.

Це був просто шок.

Я була готова до всього.

До того, що він мене ігноруватиме.

До чергової їдкої фрази.