Глава 16

Поки всі весело проводили час, сміялися й продовжували гру, я вирішила взяти невелику паузу.

Якщо чесно, мені потрібно було подумати, чи взагалі варто виконувати це дитяче завдання.

Бо якщо хоча б на хвилину увімкнути здоровий глузд, найрозумнішим рішенням було б узагалі ніяк не контактувати з Райнером.

Особливо після вчорашнього.

Просто не підходити до нього. Не дивитися в його бік. Не провокувати. Нічого не робити.

Здавалося б, що може бути простіше?

Але тепер я ще й маю причепити до нього якийсь дурний стікер.

Прекрасно, Кейт. Просто прекрасно.

У голові крутилися тисячі думок.

— Кейт… Кейт!

Я здригнулася й повернула голову.

Джон уважно дивився на мене.

— Все добре? Ти чимось сильно засмутилася? — стурбовано запитав він.

— Та ні… Просто думаю про це завдання зі стікером. Ми з тобою і так уже провинилися. Він учора побачив нас з алкоголем. Не думаю, що зараз хороша ідея ще більше його дратувати. Ти так не думаєш?

Джон лише махнув рукою.

— Та не хвилюйся ти так. Ми зараз на відпочинку. Викладачі теж люди.

— Ти точно говориш про нашого куратора? — хмикнула я.

Джон засміявся.

— Ну… майже всі викладачі люди.

Я не стримала посмішки.

— Хочеш, я тобі допоможу? — продовжив він. — Можу сам наклеїти твій стікер.

— Ще чого.

— Та серйозно. Взагалі не хвилюйся. Хлопці хочуть провернути це на заправці, коли ми зупинимося. Можемо разом із ними. У натовпі він навіть не зрозуміє, хто це зробив. Що скажеш?

Я на секунду задумалася.

На заправці…

Це вже звучало трохи реальніше.

Багато людей. Усі виходитимуть з автобусів. Викладачі теж будуть зайняті своїми справами.

Можливо, шанс справді буде.

— Ні, не треба ще й тобі в це лізти. Ти чесно виграв. Я сама, — відповіла я. — Але за ідею із заправкою дякую.

У голові вже почав формуватися план, як зробити все максимально непомітно.

Головне — підійти ззаду. Швидко наклеїти й одразу піти. Все. Дві секунди.

Звучало легко.

Принаймні в моїй голові.

Тим часом гра в автобусі продовжувалася. Хтось сміявся, хтось сперечався через відповіді, а один із хлопців після свого покарання взагалі танцював у проході під оплески половини автобуса.

— Джон! Кейт! Досить там шушукатися! — раптом гукнула Крісті. — Давайте продовжувати грати!

Я повернулася до неї.

— Хто з вас наступний? — запитала вона й одразу перевела погляд на мене. — Кейт і так уже пропустила декілька людей. Тому давай ти.

Боже, ну що за невгамовна людина.

— Я виконаю своє покарання — і все. Я вже боюся з вами грати, — засміялася я.

— Та ну! Весело ж! — не здавалася Крісті. — Он хлопці танцюють, виконують свої покарання. І взагалі, ця гра дозволяє нам краще познайомитися.

— Добре, тоді наступним буду я, — раптом втрутився Джон.

— О-о-о! — одразу почулося з різних боків.

Хтось навіть почав аплодувати.

— Так, тихо всі! — засміялася Крісті. — Наш староста зараз відкриє нам страшні таємниці свого життя.

Джон демонстративно випрямився у кріслі.

— Ну що, готові?

— Давай уже!

В автобусі поступово стало тихіше.

— І так. Перший факт: я люблю їсти яблука.

— Дуже цікаво, — пробурмотіла Крісті.

— Не перебивай. Другий: я люблю синій колір.

Він зробив коротку паузу.

А потім на його губах з’явилася хитра посмішка.

— І третій… Мені подобається дехто з нашої групи.

Ой.

Автобус миттєво ожив.

— О-о-о-о!

— Хто?!

— Джоне!

— Ім’я у студію!

Я відчула, як щоки починають потроху нагріватися.

Так. Спокійно, Кейт. Він не сказав, що це ти.

— Вибирайте, — задоволено продовжив Джон. — Що брехня: перше, друге чи третє?

Одразу почався гомін. Усі називали свої версії, сперечалися й намагалися вивести Джона на чисту воду.

Я задумалася.

Так… Що тут брехня?

Синій колір?

Я одразу згадала його машину.

BMW у нього синя. Скоріше за все, синій він справді любить.

Третій факт…

Мені подобається дехто з нашої групи.

Я мимоволі згадала, як Джон поводився зі мною останні декілька днів.

Його постійні підморгування.

Жарти.

Як він нахилявся до мене на парі.

Як учора назвав наш похід у магазин побаченням.

Як сьогодні обійняв за талію.

У мене ж не просто так відчуття, що я йому подобаюсь…

Від однієї цієї думки стало ніяково.

Боже-е-е… А якщо я зараз оберу яблука, а він скаже, що брехня саме про дівчину? Буде так соромно.

— І так, Кейт.

Я підняла голову.

Джон дивився прямо на мене.

Знову з тією своєю безсовісною посмішкою.

— А що обереш ти?

Ну звичайно. Треба було запитати саме мене.

— М-м-м… — протягнула я, намагаючись виглядати максимально спокійно. — Думаю… яблука.

Джон посміхнувся, як кіт, який щойно наївся сметани.

Чого ти так посміхаєшся?

Він підняв голос, звертаючись уже до всього автобуса:

— Так! Давайте ще раз, щоб я всіх запам’ятав. Хто що обрав?

З усіх боків посипалися відповіді.

— Перше!

— Третє!

— Друге!

— Я за яблука!

Джон уважно всіх вислухав і кивнув.

— Угу. Запам’ятав.

Він витримав невелику паузу, явно насолоджуючись увагою.

— І так… Я люблю синій колір.

— Ну це було очевидно! — крикнув хтось.

— І… — Джон на секунду затримав погляд на мені. — Мені справді дехто подобається з нашої групи.

По автобусу одразу прокотилися шепіт і сміх.

— Хто?!

— Кажи!

— Ми її знаємо?

— Вона зараз тут?

Я відчула, як обличчя почало горіти ще сильніше.

Тільки не дивись на мене. Джоне, тільки не дивись на мене.

Хлопець, який сидів біля Крісті, — здається, його звали Лео, — засміявся.

— Ну і хто ж тобі подобається? Кажи! Нам усім цікаво.