Глава 15

— Я розпочну! — хихікаючи, сказала Крісті й одразу повернулася обличчям до решти автобуса. — І так… Перший факт про мене.

Вона на секунду задумалася, ніби вирішувала, з чого краще почати.

— У дитинстві, коли я гостювала на фермі у дідуся, мені дуже захотілося погладити маленьких білих баранчиків. Ну, знаєте, вони такі милі, пухнасті… Я зайшла до них, але їхньому татові-барану це чомусь дуже не сподобалося. Він вирішив, що я становлю страшенну загрозу для його дітей, і захотів мене буцнути. Тому мені довелося тікати від нього через вікно, щоб він мене не дістав.

По автобусу одразу прокотився сміх.

— Через вікно?! — перепитав хтось із задніх рядів.

— Так! І це було не маленьке віконечко біля землі! Я ще хвилин п’ять не могла через нього перелізти, поки той баран стояв позаду й готувався мене вбити!

— Уже не вірю! — засміявся Джон.

— Не перебивай! — Крісті показала на нього пальцем. — Другий факт про мене. У дитинстві я мріяла написати книгу. Мені було років тринадцять, коли ми із сестрою почали її писати. Однієї ночі ми засиділися приблизно до другої години, і раптом у кімнаті почала горіти розетка. Я взагалі не знала, що робити, тому розбудила весь будинок, щоб мені допомогли. Звичайно, мене насварили й після цього заборонили займатися письменництвом.

— Ого, — протягнула Кейт. — Я навіть не знала, що ти хотіла стати письменницею.

— Багато чого ти про мене ще не знаєш, — загадково відповіла Крісті.

Вона задумливо постукала пальцем по підборіддю.

— М-м-м… І що ж сказати третім?

Крісті перевела погляд на Джона, і на її обличчі одразу з’явилася хитра посмішка.

— О! Точно. Мені дуже подобається Джон.

На декілька секунд у салоні запанувала тиша.

— Що-о-о?! — майже одночасно загомоніли всі.

Джон саме в цей момент пив сік і від несподіванки подавився.

— Кха-кха-кха!

Він зігнувся навпіл, намагаючись відкашлятися.

— Кріс… Кха! Ти що?!

Крісті, задоволена ефектом, який справили її слова, тільки голосніше засміялася.

— І так! Де я збрехала? У першому, другому чи третьому факті?

Студенти одразу почали перемовлятися між собою.

— Третій! — упевнено сказав хлопець, який сидів поруч із Крісті.

— Я теж думаю, що третій, — підтримала його Кейт. — Не вірю, що тобі подобається Джон. Я швидше повірю, що ти мріяла бути письменницею або дійсно тікала від барана.

Кейт засміялася, а Джон ображено повернувся до неї.

— Чому це ти так легко віриш у барана, але не віриш, що Крісті могла закохатися в мене?

— Бо історія з бараном звучить реалістичніше, — не задумуючись відповіла Кейт.

Автобус знову вибухнув сміхом.

— Дуже смішно, Стар, — пробурмотів Джон, хоча сам ледве стримував посмішку.

Він випрямився у своєму кріслі й поправив футболку.

— А я повірю, що я їй подобаюсь. Ну а як можна не закохатися в такого красеня?

— Боже… — Кейт закотила очі.

— Тому я обираю талант письменниці, — продовжив Джон. — Не вірю, що тобі колись заборонили писати.

— Все? Усі зробили свій вибір? — запитала Крісті, задоволено оглядаючи студентів.

— Так!

— Точно?

— Та кажи вже! — почулося з останніх рядів.

Крісті хитро посміхнулася.

— Ви ж пам’ятаєте, що ті, хто не вгадав, будуть виконувати покарання?

На декілька секунд ентузіазму в автобусі поменшало.

— Так, так, пам’ятаємо, — почулися голоси з різних боків.

— Ну тоді слухайте, — урочисто почала Крісті. — Мені справді дуже подобається Джон.

Джон переможно підняв підборіддя.

— Я ж казав.

— Як людина! — одразу додала вона. — Не як хлопець.

— А…

Кейт голосно засміялася, побачивши, як швидко змінився вираз його обличчя.

— Тому всі, хто вирішив, що третій факт — брехня, помилилися, — продовжила Крісті. — У дитинстві я дійсно тікала від барана. І, до речі, відтоді вони мене лякають. Я серйозно. Якщо під час походу побачимо барана — рятуйте мене першою.

— Домовилися! — крикнув хтось.

— А ще я все дитинство мріяла стати письменницею. Це також правда. Але мені ніхто не забороняв писати після історії з розеткою. Ось це я вигадала.

— Та ну! — обурився хтось позаду.

— Я вгадав! — радісно вигукнув Джон.

— Вітаю, можеш взяти з полички пиріжок, — усміхнулася Крісті.

— А де поличка?

— У твоїй уяві.

Знову пролунав сміх.

Крісті потерла долоні й із задоволенням подивилася на тих, хто програв.

— Так-так… А тепер найцікавіше. Хто ж не вгадав?

Кілька студентів неохоче підняли руки.

Кейт також повільно підняла свою.

— О-о-о, Стар! — одразу пожвавішав Джон. — Я це запам’ятаю.

— Замовкни.

Крісті тим часом замислилася.

— І що ж придумати вам у покарання?.. М-м-м…

Вона подивилася у вікно, потім на студентів, і раптом її очі загорілися.

Кейт одразу насторожилася.

О ні. Я знаю цей погляд. Зараз буде якась дурня.

— О! Придумала! До приїзду в табір треба непомітно наклеїти на викладачів стікери з написами про те, що ми насправді про них думаємо!

Ті, хто вгадав, одразу зареготали.

— Крісті, ти ненормальна! — почувся чийсь голос.

— Саме тому зі мною весело!

Вона вже потягнулася до свого рюкзака, очевидно шукаючи стікери, але раптом зупинилася.

— Хоча ні…

Крісті повільно повернула голову до Кейт.

Її посмішка стала ще ширшою.

— Може, краще зробити це тільки з нашим куратором?

Автобус вибухнув сміхом.

Хтось почав плескати в долоні, з останніх рядів пролунало:

— О так!

— Давайте!

— Райнеру обов’язково!

Кейт перестала сміятися.

Ні.

Ті, хто вгадав правильну відповідь, веселилися від душі.

А от ті, хто програв, сиділи в повній тиші.

Особливо Кейт.

Вона повільно повернула голову до Крісті.

Перед очима одразу з’явився вчорашній холодний погляд Райнера.

Мені одного реферату мало? Тепер я ще маю стікери на нього клеїти? Прекрасно. Просто прекрасно.