Глава 14

Сонце ще тільки підіймалося, коли біля університету почали збиратися студенти.

Велика асфальтована площа, де зазвичай і так панував гомін, сьогодні ще більше наповнилася голосами, сміхом і клацанням застібок на рюкзаках. Декілька великих жовтих автобусів уже чекали на пасажирів, відблискуючи в м’якому ранковому світлі.

Кейт приїхала на таксі — з великим рюкзаком за плечима й термосом кави в руці. Вийшовши з машини, вона вдихнула прохолодне ранкове повітря й почала вдивлятися в натовп.

Джон уже був на місці. Тримав у руках список студентів і виглядав напрочуд організовано, хоча в його усмішці все одно залишався знайомий вогник пригоди.

Щойно його погляд зупинився на Кейт, вираз обличчя одразу змінився.

Він швидко попрямував до неї.

— Привіт, Кейт. Як ти? Все добре? — Джон нахилився ближче й схвильовано прошепотів їй на вухо.

— Так, усе добре, не хвилюйся, — швидко пробубоніла Кейт.

— Точно? Наш куратор учора був такий лютий…

— Хех, не хвилюйся. Єдине — тепер мусиш допомогти мені з рефератом, — засміялася Кейт.

— Ахах, усе, що попросиш. Ти ж знаєш…

Ну все. Знову починає, — подумала Кейт, помітивши його знайомий флірт.

— Агов, голубки! Давайте вже сюди! — гукнула Крісті, сміючись. — Усі вже по парах діляться!

— Ну, Кріс! Ти що таке говориш? — почала бурчати Кейт.

Джон лише посміхнувся, нічого не відповів і повернувся до групи студентів виконувати свої обов’язки старости.

— Так, усі стали по двоє! — голосно скомандував він. — І, як у молодших класах, узялися за ручки!

Студенти засміялися.

Джон вимовив це веселим, жартівливим тоном, але чомусь дивився при цьому прямо на Кейт. Ще й посміхався так широко, ніби цей жарт був призначений виключно для неї.

Не треба так на мене дивитися, дурень, — подумала Кейт.

І саме тоді до автобусів почала наближатися знайома висока постать.

Райнер.

Високий брюнет був одягнений у спортивний костюм, а за його плечима висів великий похідний рюкзак. Без звичної сорочки й строгого університетського образу він виглядав зовсім інакше.

— Ех… Який же він красивий, — почулися тихі шепотіння серед дівчат.

Кейт закотила очі.

Ну почалося.

— Доброго ранку, студенти, — голос Райнера швидко змусив усіх трохи притихнути. — Так, сідаємо. Через п’ять хвилин від’їжджаємо. Дорогою я вас проінструктую. Цього року буде новий формат, тому швидко всі в автобус.

Він сказав це абсолютно нейтрально.

І навіть не подивився на Кейт.

Ну й чудово, — подумала вона.

Райнер різко розвернувся й підійшов до інших викладачів.

Навколо тим часом продовжувалася справжня метушня. Хтось забув спальник, хтось — зубну щітку, а хтось уже тягнув рюкзак сусіда, бо той, за його ж словами, «трошки перепакувався».

Водії нервово курили збоку, спостерігаючи, як майбутні лікарі мало не сваряться за місця біля вікон.

— Добре, всі по автобусах! — гукнув Джон. — Номер групи вказаний на кожному автобусі. Наш — третій зліва. Усі по списку, швидко! І без оцього «я хочу з подругою»! Ми їдемо не на Мальдіви!

— Цікаво, з ким я буду сидіти в автобусі, — сказала Кейт Крісті, яка стояла поруч.

— М-м-м… — Крісті засміялася й багатозначно подивилася в бік Джона. — Навіть не знаю.

— Він буде зайнятий. Може, ти зі мною сядеш? — майже благально запитала Кейт.

— Е ні! — одразу відмовилася Крісті. — Я собі он того красивого хлопчину придивилася.

Вона непомітно показала пальцем на їхнього одногрупника.

— Я навіть уже запропонувала йому сісти разом, і він погодився. Тому шукай собі пару сама.

Крісті знову демонстративно перевела погляд на Джона.

— Кріс…

— Що? Я нічого!

Студенти один за одним займали місця. Хтось одразу сідав біля вікна, хтось намагався влаштуватися цілою компанією посередині, а дехто ще до від’їзду встиг розгорнути пакети з їжею.

Атмосфера нагадувала шкільну екскурсію.

Тільки всі вже дорослі, з величезними рюкзаками й планами на вечір, про які викладачам краще було не знати.

Раптом Джон підбіг до Кейт, узяв її під лікоть і без жодного слова повів до автобуса.

Ну добре…

Але коли його рука несподівано ковзнула їй на талію, Кейт аж завмерла.

— Джон! — пискнула вона, як мишка.

— Ахахаха! — засміявся він і одразу прибрав руку.

— Дурак.

— Зате веселий.

Кейт лише похитала головою.

Вона зручно вмостилася біля вікна.

Поруч, звісно ж, сів Джон.

Автобус нарешті рушив, легко похитуючись на поворотах. Сміх і балачки студентів навколо перетворилися на теплий суцільний фон.

Джон зручніше влаштувався в кріслі, витягнув із рюкзака пляшку води й кинув погляд на Кейт.

— Ну що, Кетрін Стар, готова до виживання в диких умовах?

Кейт глянула на його величезний рюкзак, який ледь не перекривав половину проходу.

— Якщо дикі умови — це ти з важким рюкзаком, який загороджує пів автобуса, то я вже в стресі.

Джон підморгнув.

— У кожного свої фобії. Моя, наприклад, — опинитися в одній кімнаті з тим, хто хропе. А твоя?

Кейт задумалася.

— М-м-м… Навіть не знаю. Можливо, ділити кімнату з кимось, хто постійно жартує замість того, щоб допомагати, — хихикнула вона.

Джон нахилився трохи ближче й заговорив тихіше:

— А якщо він ще й чарівний… і трохи закоханий у тебе?

Кейт різко повернулася до нього.

Що?

Вона підозріло примружила очі.

— Ти це до кого зараз?

Усмішка Джона стала ще ширшою.

— Ну… подивись навколо. Я більше чарівних тут не бачу. Тож, схоже, ти застрягла зі мною.

Кейт не змогла стримати посмішку й відвернулася до вікна.

— Це не найгірше, що могло статися в цьому поході…

— От і я думаю. А раптом — найкраще?

От дурник, — подумала Кейт.

— Ти ж розумієш, що кімнати будуть ділити за статтю? Дівчата з дівчатами, хлопці з хлопцями.

— І?

— Сподіваюся, тобі попадеться сусід, який хропить так, що стіни трясуться, — засміялася Кейт.