Глава 5

Глава 5

Він повільно йшов до мене.

Кожен його крок — мов грім. Паніка охоплювала тіло, ноги тремтіли, як у хворої на лихоманку. Здавалося, що ще мить — і я впаду. У голові проносилось лише одне: “вибігти. втекти. зникнути.” Але тіло не слухалось. Бо воно — пам’ятало.

Ніжні дотики. Гаряче дихання. Поцілунки на шиї.
М'язи боліли — ніби тільки зараз усвідомили ніч, яку провели  з ним.

— І так, студентко Кейт… чи, може, Вікі?.. Що ж мені з вами робити? — його голос був холодним, глибоким, з тією самою небезпечною спокійністю, яка змушує серце завмирати.

Серце й справді — завмерло. Як вода в річці перед бурею.

— Кейт, зберись. Ти не слабка. Покажи цьому засранцю, що ти не з лякливих.
Стиснувши кулаки, я підняла голову.

— Пане куратор, ми знайомі? Ви про що? — сказала я рівно, без тремтіння в голосі. Прикинутись дурою. Єдиний шанс.

Очі Райнера розширились. У них з’явилось здивування — і ледь стримана лють.

— Ось як? — прошепотів він, схилившись ближче. — Ви так поспішали, що залишили в номері свій бюстгальтер. Дуже красивий, до речі...

Його подих торкнувся мого вуха.
Мурашки побігли спиною.
Він був настільки близько, що я чула, як б’ється його серце, або це було моє.

— Ви, напевно, мене з кимось сплутали, — сказала я, відступаючи на крок. — Мене не звати Вікі. Ви помиляєтесь.

Але він лише хмикнув і, не відводячи погляду, прошепотів:

— Давай я тобі нагадаю, мила моя дівчинко. Ти сказала, що тобі 25. Що тебе звуть Вікі. Ми познайомились у барі "Вествуд", ти сиділа біля стійки й гралася з коктейльною трубочкою, перш ніж підійшла до мене сама. Хочеш сказати, це була не ти?

— Заспокойся. Дихай. Не втрать контроль.

— Давайте поговоримо спокійно, — намагалась я стримати себе. — Що ви хочете від мене почути?

— Що я хочу почути?! — голос став ще нижчим, але тепер у ньому пульсувала злість. — Я не сплю зі своїми студентками, ясно? А ти впізнала мене й спеціально звабила. Гордишся собою? Що переспала з викладачем?

Це було як ляпас.

— Вибачте… я не знала, що ви викладач, — прошепотіла я, тремтячи. — Я була п’яна. Ви мені сподобались. Але я нічого не пам’ятаю. Давайте забудемо це… будь ласка. Між нами нічого не було, ви — мій куратор, а я… просто студентка.

Його погляд був важким. Він буквально вивчав мої очі, шукаючи в них брехню. А я стояла — мов переляканий зайчик, який сам стрибнув у пастку.

Тиша.

Мертва тиша. Навіть серце затихло.

Лише телефон вібрував.
Вікі.
“Ти де? Я чекаю в кавʼярні біля універу. Чому не відповідаєш? Все добре?”

Ні. Нічого не добре.

Райнер все ще мовчав. Його погляд — мов лезо.

— Слухай уважно.
Я тебе попереджаю. Ні слова. Нікому.
Ти не уявляєш, що я можу з тобою зробити.
Гарного дня.
І до побачення.

Я вибігла. Просто вибігла з аудиторії.

Руки тремтіли. Ноги підкошувались. Мені здавалось, що повітря не вистачає. Але я була жива.

Я глянула на телефон. Повідомлення від Вікі:

“Все добре? Я чекаю. Напиши мені хоч щось.”

Я відповіла швидко:

“Все добре. Поговоримо пізніше. Я затрималась, скоро друга пара.”

“Ок, до зустрічі.”

Ні, Вікі. Ти нічого не знаєш. І не маєш знати.

Я відкрила розклад. Друга пара — у корпусі B. Я пішла туди, не відчуваючи під собою землі.

Пари пройшли як у тумані.
Я не чула викладачів. Не бачила тексту в конспекті. Перед очима — лише він. Його погляд. Його слова.

І його посмішка. Та жахлива, впевнена усмішка, яку він кинув мені під час переклички.
Боже… Це реальність. І я в ній застрягла.

До дому я дісталась, сама не знаю як.
Роздяглась автоматично.
Налила ванну. Занурилась у гарячу воду й заплющила очі.

— Все. Треба зібратись. Згадати. Від початку до кінця.

Що я сказала?
Як ми познайомились?
Що він сказав мені тоді, в барі?
Що було між нами… насправді?