Глава 3

Глава 3

Увійшовши в просторий хол університету, Кейт одразу зупинилась, витягнула телефон і відкрила розклад.
"Актова зала, перший поверх, ліве крило" — згадала вона слова Вікі. І ще: "Не проґав таблички зі стрілками — в перший день усі блукають, як зайці в лабіринті."

Вона рушила за потоком студентів, серед яких легко було впізнати першокурсників: в очах — легка паніка, у руках — мапи корпусу чи телефони з відкритим Telegram та без білих халатів в яких ходили всі студенти які вже пройшли посвяту. А ще — ті самі сині стрілки, приклеєні на підлогу, що вели до місця збору.

В актовому залі — людно. Біля входу стояли студенти з великими табличками, на яких чорним по білому були написані коди груп. Кейт уважно прочитала кілька: MD-25B… MD-25C…
І ось — MD-25A.

Табличку тримав високий симпатичний хлопець з відкритою усмішкою.

— Привіт! Я Кейт з MD-25A.

— Привіт, Кейт! Я Джон, староста. Радий знайомству. Ходімо, познайомлю з нашими.

Він повів її до кількох хлопців і дівчат, які вже стояли разом, перемовляючись. Сміх, перші жарти, легке хвилювання — усе було новим, захопливим і водночас ледь тривожним.

Виступ ректора виявився... ну, м’яко кажучи, не захопливим.

Він говорив. І говорив. І ще трохи говорив.
Про традиції, історію університету, медичну місію, майбутнє покоління лікарів... Слова пливли повз вуха. Кейт сиділа, кивала, але думки були далеко — у нічному готельному номері, серед білих простирадл, і нічного незнайомця… Стій. Не думай. Не час.

Нарешті промова закінчилась, і їхня група вийшла в коридор.

— Пошук першої аудиторії офіційно розпочато, — пожартував Джон, тримаючи двері.

Поряд йшла Крісті — мила мініатюрна дівчина з темним волоссям і ямочками на щоках. Вона щось захоплено розповідала про викладачів.

— Ми ще за місяць до старту отримали список предметів і викладачів, — казала вона. — І першу пару у нас буде вести… наш куратор!

— Кажуть, він той ще сексі, — додала Крісті з блиском в очах.

— Шо за пошлятіна? — закотив очі Джон.

— А що? Моя сестра на третьому курсі. Показувала його фото — ох і розрив серця!
Я, чесно, молюсь, щоб усі пари вів саме він!

— А я чув, що в нього характер... деспотичний, — додав Джон.

— Мені теж Вікі казала, що він дуже сексуальний. Але, наче, строгий до неможливості, — додала Кейт, розпрямляючи плечі. — Вікі — моя подруга, вона на другому курсі тут додала я.

— Все, ми на місці, — зупинився Джон і жестом запросив дівчат увійти першими.

Аудиторія була велика — амфітеатр, світлий, із широкими рядами, що піднімались вгору. Вони вибрали місця десь нагорі — "на гальорці", як жартували студенти. Хоч це й було не офіційно, але саме тут частенько сиділи  — ті хто не хотів навчатися, і був на парах для галочки. Проте тут ідеальне місце щоб бути не помітним і спокійно пережити цей день.

— Я мав би сидіти спереду, як староста… Але треба глянути, що за фрукт наш куратор, — посміхнувся Джон.

Крісті, не стримуючи захоплення, шепотіла:

— Ну як думаєш, він одружений? Чи, може, з тих, хто полюбляє молоденьких студенток? Такий типаж… ммм…

У залі гуділо. Хтось жартував, хтось переглядав розклад, хтось уже діставав ноут. І раптом…
Тиша.
Ніби хтось натиснув кнопку Mute для сотні людей одночасно.

Двері відчинились.

І він увійшов.

Кейт завмерла. Її серце наче впустили у лід.

Це був він.
Той самий.
Той, з ким вона прокинулась сьогодні вранці.
Той, хто спав поряд з нею.
І тепер… він стояв перед ними, у сорочці, що ледь приховувала підтягнуту статуру, з чорним годинником на зап’ясті і спокійною, майже хижою посмішкою.

Він розкрив журнал, глянув на аудиторію і сказав рівним, впевненим голосом:

— Доброго дня. Я — професор Алекс Райнер. Ваш куратор і викладач анатомії.

Кейт втратила дар мови. В горлі пересохло.

— О Боже… Це він… Це мій куратор…