Глава 2

Пііііііііі... — завив будильник.

Кейт розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де вона. Потім побачила знайому стелю. Свою постіль. Рідну кімнату.

— Фух... Це був сон… — прошепотіла з полегшенням і потягнулась.

Але варто було лише піднятись з ліжка, як по тілу пройшов гострий біль. Вона підійшла до дзеркала... і завмерла.

Засоси.
Шия, ключиці, навіть стегна.

— Блін… це все-таки не сон… — вирвалось крізь зуби. Тошнота підступила до горла.

Кейт похитнулася, побрела на кухню і нашвидку випивши склянку холодної води з лимоном, нарешті змогла дихати.

— Нема часу думати. Забути. Все. Це. Потрібно стерти з пам’яті. Сьогодні мій перший день в університеті. Медичному. Мрія. Реальність. Збирайся, Кейт, а решту — потім, — мовила вона собі, наче капітан, що піднімає корабель після бурі.

В кімнаті завирувала метушня. Вона вибрала чорний гольф з високою горловиною — щоб сховати сліди ночі, які кричали про себе навіть без слів. Джинси з низькою посадкою, акуратна укладка, макіяж — стримано, але ефектно.

— Потрібно виглядати на всі 100. Перший день. Нові люди. Перше враження — це ключ.

І тут... дзвінок.
На екрані висвітлилось ім’я, на яке вона чекала з самого ранку: ВІКІ.

— Ооо, нарешті! Привіт! Що було вчора?!

— Привіт, Кейт. Ти шо, нічого не памʼятаєш?

— Ні! Нуль! Я тобі кажу — просто чорна діра! — голос тремтів. — Що там сталося ?

— Ха, ну звісно! Я тобі зараз таке розповім! — засміялась Вікі. — Ну що, як тобі той красунчик?

— Який ще красунчик?!

— Та Кейт, ми ж учора пили, говорили про те, що в тебе ні хлопця, ні романів, ні поцілунків. Що ти, як монашка в свої 19 — така вся правильна, а сама — сексуальна блондинка з ногами від вух. І тоді ти...

— Вікі, що тоді?! — голос Кейт зірвався.

— Та ти вирішила, що досить. Сказала: "Сьогодні я маю відчути себе живою". І пішла клеїти того красунчика

Кейт заплющила очі.

— Я... Я правда нічого не памʼятаю...

— Не переживай. При зустрічі розкажу все. А зараз, швидко на пари! Побачимось у кав’ярні після першої лекції!

— Добре… Скажи тільки одне — перший день такий важкий, як всі кажуть?

— Він буде таким, яким ти його зробиш. А ти — розумниця, Кейт. Не забувай, скільки зусиль ти доклала, щоб бути тут. Пишаюсь тобою.

Кейт поклала телефон, зітхнула і прошепотіла:

— Ну чому я така дурна... Що це взагалі було?..

Схопила рюкзак, викликала таксі. У дорозі відкрила розклад: вступна промова ректора о 13:00, потім три лекції. Легкого старту не передбачалося.

— Тримайся, дурочка, — пробубоніла собі під ніс.

Телефон знову задзвонив. Цього разу — "Мама".

— Привіт, сонечко! Як ти? Готова до першого дня?

Кейт прокашлялась, вдягнула на себе найдзвінкіший голос, який змогла:

— Привіт, мамо! Все чудово! Не хвилюйся!

— Я так за тобою скучила. Пам’ятай — ти в нас сильна. Покажи їм усім, яка ти розумниця. Ми з татом тебе підтримуємо.

Кейт відчула, як у грудях щось стиснулося. Їй було ніяково. Не такою її виховували. Вони вірили в неї, а вона… Вона навіть не пам’ятає, що накоїла минулої ночі.

— Дякую, мам. Я напишу ввечері, як все пройшло. Привіт татові. Бувай!

— Бувай, сонце!

Жовте таксі повільно під’їжджало до будівлі університету. Велична споруда XIX століття з різьбленими фасадами, високими вікнами й широкими сходами — немов старий замок, що приймає нових героїв.

— Ми приїхали. Гарного вам дня, — сказав таксист.

— Дякую, — відповіла Кейт, відчиняючи двері.

Вона ступила на тротуар, вдихнула глибоко осіннє повітря і легенько хлопнула себе по щоках.

— Ну все, Кейт. Сьогодні — важливий день. А з усім іншим розберемось потім.