Інший, дихання світу

Коли світло прожекторів зламало темряву кар’єру, коли останнє хрипіння Древнього Подиху розтануло у пилюці, здавалося, що зло вмирає.
Але зло рідко вмирає.

Частіше — змінюється.

На краю лісу, там, де дерева майже зросталися кронами, де ніч завжди була темнішою, ніж у будь-якому іншому місці, заворушилася земля.

Не так, як після вибуху світла.
Не так, як від землетрусу.

Земля… розсунулася зсередини.
Наче хтось повільно, дуже обережно піднімався з-під коріння. 

Над тріщиною піднявся холодний туман — не чорний, як той, що належав Подиху, а білий, майже прозорий, мов легенька пара від льоду.

Звідти вийшло щось інше.

Не тінь.
Не істота.
На перший погляд — людина.
Хлопець років 18–19, блідий, худий, ніби народжений не серед людей, а серед коріння.
Він стояв босими ногами на холодній землі й повільно оглядав ліс.

Його очі були майже повністю чорними, але чорними не “демонічно” — а так, як у людини, що ніколи не бачила сонця й не знає, що таке день.

Він вдихнув.
Легко.
Без зусиль.
Ніби на відміну від Подиху, дихання було не силою, а… спогадом.

— Він мертвий, — прошепотів хлопець чужим, тихим голосом.

Слова звучали так, ніби він уперше пробував їх на смак.

— Нарешті.

І в ту ж мить туман навколо нього втягнувся назад, ніби повернувся у його шкіру.

Інший посміхнувся — мало, майже непомітно.

— Тепер моя черга.

У Кривій Луці панувала дивна тиша.
Не мертва — навпаки.
Повітря було свіже, навіть надто. Деякі старі мешканці сказали, що “вперше дихати легко”.

Але підлітки цього не святкували.

Артем сидів на порозі клубу й дивився на небо, де сходив ранковий світ.
Ліза тримала у руках старий блокнот, на сторінках якого бабця Килина почала писати щось ще вночі.

Марійка не могла перестати тремтіти.

А Нестор закопував пристрій у землю, бо вважав, що “таке не можна лишати просто так”.

І тоді Килина сказала дуже тихо:

— Ви думаєте, це перемога? Ні. Це… лише зміна господаря.

Якого ще господаря? — різко запитав Артем.

Старенька подивилася на них так, ніби вибачалася.

— Подих був великим… але він був не один.
У темряві завжди є два.
Той, хто бере повітря.
І той, хто дає.

Ліза зблідла.

— Ти хочеш сказати, що… ми вбили того, хто забирав?

Килина повільно кивнула.

— А тому, хто дає, тепер нічого стримувати.

Артем зупинився.

— І що він дає?

Килина закрила очі.

— Сили.

Тілу — рух.
Деревам — ріст.
Землі — життя.

Пауза.

— А людям…
людям він дає те, що хоче взамін потім.
Він годує… майбутніх.

— Майбутніх кого? — голос Марійки затремтів.

Старенька ледве помітно посміхнулась.

— Майбутніх, як він.

Ранок тільки піднімався, коли вулицею йшла постать — тиха, рівна, неквапна.

Хлопець із чорними очима.

Босий.
З підошвами, на яких не було бруду, ніби земля боялася торкатися його.

Марко, який першим його побачив, тихо прошепотів:

— Мамко… хтось новий прийшов…

Його мати, побачивши гостя, відскочила, стиснувши дитину за руку. Серце забилося зляканими ударами.

Але хлопець лише всміхнувся — тепло, надто тепло.

— Не бійтесь, — сказав він м’яко. — Я ж… ваш.

І це було найстрашнішою частиною.
Бо казав він правду.

Його голос звучав так, ніби десь у глибині цього села, багато років тому, він був кимось.
Кимось, кого народили.
Кого втратили.
Кого… не поховали?

Хлопець подивився на довгі ряди хат.

— Ви всі дихаєте трохи інакше тепер.
Вільніше.
Це добре.

Він провів пальцями по повітрю, ніби відчуваючи невидимі нитки.

— Я відчуваю кожного з вас.
У кожному — шматочок мене.

Підлітки швидко прибігли до центру села — і коли побачили Іншого, всі завмерли.

Він подивився просто в очі Артему.

— Ти той, хто зупинив Древнього.
Дякую.

Артем відчув холод у грудях.

— Ти… ти був його частиною?

Хлопець похитав головою.

— Ні.
Я був тим, кому він заважав.
Він задихав світ, а я хотів — вдихнути його наново.

Він зробив крок ближче. Від цього кроку земля, здавалося, легенько пульсувала.

— Тепер я вільний.
І я хочу лише одного…
щоб село дихало зі мною.

Тиша впала важка, смертельна.

Марійка прошепотіла:

— Він… він не схожий на монстра…

Килина відповіла тихо, але твердо:

— Монстри не завжди страшні.
Деякі — красиві, бо так легше заманювати.

Хлопець почув.
Він усміхнувся трохи ширше.

— Не бійтесь.
Мені не потрібно ваше повітря.
Мені потрібна… ваша воля.

Ліза зробила крок назад:

— Чому?

Хлопець тихо відповів:

Бо тепер світ буде дихати так, як я захочу.

І земля під ногами ледь-ледь здригнулася.
Дерева у лісі повернули крони до нього, мов підкорилися.
Птахи на мить затамували подих.

І Артем зрозумів:

Древній Подих був лише тілом.

А Інший — це воля.
Розум.
Щось, що може вчитися.
Рости.
Керувати.

І те, що вони звільнили його… було гірше за смерть.

Інший стояв посеред вулиці Кривої Луки, немов давно тут народився.
Немов завжди був частиною цього місця.
Немов згадав себе.

А село…
Село дивилося на нього так, як дивляться на дитину, яка пропала багато років тому і раптом повернулася — виросла, змінилася, стала чужою, але в рисах ще залишилося щось рідне.

Саме це було найстрашнішим.

Першим, хто насмілився зробити крок уперед, був старий дід Микита — найвпертіший у селі, той, хто ще вночі казав, що злом можна “по горлянці дати”.

— Ти хто такий? — промовив він глухо.

Інший глянув на нього спокійно, без зарозумілості, без злості. Зовсім по-людськи.

— Я… той, ким ви мене зробили, — промовив він.

Він поклав руку на землю.
І в ту ж мить трава під його пальцями виросла на добрі три сантиметри.