Подих із злом

Село Крива Лука завжди здавалося відрізаним від світу — дві вулиці, стара автобусна зупинка з облізлою фарбою, та ліс, який підходив занадто близько до людських подвір’їв, наче хотів дихати разом із ними. Удень він був звичайним, хоч і похмурим лісом, але вночі... інколи мешканці чули, як дерева там переставали шелестіти. Наче чекали. Наче прислухалися.

Бабця Килина казала, що в такі миті в селі зупиняється повітря. Що кожен, хто народився в Кривій Луці, має в собі один зайвий подих — той, який можна відчути лише перед смертю. І якщо хтось або щось забере цей подих раніше, ніж прийде природна черга… ну, тоді залишаються лише порожні хати й зім’яті подушки.

Усе почалося тієї ночі, коли пропав Марко, місцевий школяр, який ніколи не боявся лісу. Він зник після того, як поскаржився батькові, що чув, як хтось стоїть у темряві під вікном і дихає в унісон із ним. Мовляв, робить це навмисне — повільніше, глибше, стежачи за ритмом.

Його батько, Михайло, ще сміявся — мовляв, у хлопця фантазія розігралась. Але сміх перетворився на крик, коли наступного ранку Маркове ліжко виявили охололим. Лише одна річ була іншою: на підвіконні залишився відбиток, схожий на людську долоню, але пальці… вони були надто довгі, надто тонкі, мов гілки, що тягнуться до світла.

Коли в селі зникла вже третя людина, дільничний Олег вирішив — досить. Він знав про легенди, чув про “останній подих”, але вперше бачив страх у очах дорослих чоловіків, які все життя різали свиней, рубали дрова й не лякалися грому. Тепер вони боялися дихати.

Уночі Олег поставив стілець навпроти вікна й зустрів темряву так, ніби вона була живою істотою. Він чекав. Лише тік-так старого годинника тримав його при тямі.

О першій ночі він почув це.

Спершу — ледь вловимий видих, що прокотився по кімнаті, як дотик холодного туману. Потім — важкий вдих, що ніби випив повітря з його легень. Темрява за вікном здригнулася.
Олег намацав ліхтар, але пальці стали ватяними.

Я знаю, що ти там, — прошепотів він. — Вийди.

Темрява відповіла. Вона… захрипіла, намагаючись повторити його слова. Не людським голосом. Не звірячим. Чимось… посередині.
Годинник зупинився. Повітря стало густим, ніби його можна було різати.

І тоді Олег побачив обличчя — бліде, витягнуте, з очима, в яких не було нічого, окрім відбиття його власного страху. Сутність дивилася на нього і дихала разом із ним, повторюючи ритм. Підлаштовуючись. Крадучи.

Коли Олег зробив різкий вдих, істота посміхнулася.
А коли видихнув — стало ясно, що той видих був останнім, який він зробив сам.

Бо наступний — був уже не його.

До ранку село прокинулося тихим. Ніхто не чув півнів. Ніхто не чув вітру.
І ніхто не почув, як із лісу долинав новий, важкий, колективний подих — мовби хтось набирав сили, готуючись до ще однієї ночі.

Ночі, коли хтось зробить свій останній подих.

У селі залишилися тільки ті, хто або був надто впертим, щоб тікати, або надто молодим, щоб зрозуміти, що страх — це не вигадка дорослих.
Серед молодих були четверо друзів: Артем, Ліза, Нестор і Марійка. Усі — шістнадцятирічні, усі — з категорії тих, хто думав, що смерть — це щось далеке, телевізійне.

Але після того як знайшли дільничного Олега… навіть вони зрозуміли: щось прийшло до Кривої Луки, і воно не збирається йти.

Артем, худорлявий і завжди надто сміливий, сказав першим:

— Воно приходить на дихання. Значить… треба дати йому те, чого воно хоче. А потім — бах! — і пастка.

Ліза, яка завжди тримала в руках книжку і мала занадто серйозні очі, лише стиха зітхнула:

— А якщо воно чує наш страх? Я бачила… у тих, кого воно забрало, обличчя були неначе засмоктані. Наче хтось випив не лише повітря, а й щось… глибше.

Марійка, найменша й найвразливіша, нервово стиснула в руках ліхтарик:

— То ти хочеш, щоб хтось з нас сидів у темряві й дихав, як приманка?

— А я, — сказав Артем. — Я й так не сплю ночами. У мене серце б’ється як мотор. Якщо воно хоче ритм — хай прийде за моїм.

Нестор, мовчазний і найбільш практичний, дістав зі свого рюкзака стару батарейку від акумулятора, дроти й саморобний електрозапал.

— Я зроблю сигналізацію. Коли воно зайде — ми зімкнемо двері, включимо світло на повну і…

— І що? — скептично кинула Ліза.

Нестор не відповів. Бо він і сам не знав. Ніхто не знав, чи світло взагалі на нього подіє. Дорослі не казали нічого — вони або мовчали, або вже не могли говорити.

Але щось робити треба.

Вони вирішили піти до старого клубу, який колись був центром села: танці, кіно, концерти. Тепер там пахло пилом, старою цвіллю і щось інше — важке, затхле, схоже на повітря всередині могили.

Ідеальне місце для зла.
І, як казав Артем, ідеальне місце, щоб воно думало, що перемагає.

Вони поставили стільця під сценою. На стіну направили три будівельні прожектори, які знайшли у гаражі Нестора. Під’єднали до старої розетки — якщо вона витримає. Якщо вони витримають.

Артем сів у центрі кімнати.

— Тільки не роби глибоких вдихів, — попередила Ліза. — Воно любить те, що рідкісне. Повільне.

А я що роблю? — буркнув він. — Дихаю, як завжди.

Але правда була в тому, що він вже дихав інакше: коротко, уривчасто. Страх робив свою справу.

Перша година минула тихо.
Друга — ще тихіше.

Десь о третій ночі Марійка прошепотіла:

— Чуєте?.. Ліс перестав шуміти.

І раптом у будинку зітхнули вікна.
Так, ніби ззовні хтось повільно втягував повітря до себе.

Артем відчув, як кожен волосок на потилиці піднімається.

— Воно тут.

Темрява у дальньому куті клубу ніби змінилася. Стала щільною, густішою. І в ній… ворушилося.
Не як тінь.

Як грудна клітка.

— Готові? — хрипко прошепотів він.

Нестор поставив пальці на кнопку увімкнення світла.
Ліза тримала ножа — тупого, кухонного, але іншого не було.
Марійка стискала хрестика на шиї, хоч і не була релігійною.