Розділ 9. Водохреща

На ранок дядько Іван зібрався піти рибалити. Він щороку на Водохрещу змотував вудки, копав черв’яків на наживку, кришив розмочений черствий хліб і брав з собою велике відро для риби. Це Юркові розказала мама, яка, як він зрозумів, часто спостерігала Іванові водохрещенські походеньки, навіть ще коли тато був живим. Цей рік не мав бути винятком. Юрко прокинувся, поки ще півні не побудили господу. Дядько Іван копошився на кухні, човгаючи важкими рибацькими чоботами по підлозі. Юрко став в дверях і невпевнено мовив до Івана:

- А можна й мені?
- Рибалити хочеш? – дядько Іван по-доброму посміхнувся до хлопця і склав до свого рюкзака підготовлену наживку.
- Хочу, – Юрко м’явся на порозі кухні. – То можна?
- Ну, що з тобою зробиш, – Іван коротко гигикнув. – Йди по дощовика і чоботи. Візьми ще мого ватника, бо задубнеш.
- А вудка? – хлопець вже було розвернувся на порозі, але знову повернувся, щоб бачити Івана. – Вудка в мене теж буде?
- Буде, малий, буде, –  дядько Іван вже наливав до термоса чай. – Светра не забудь.
Малий. Юрко вже не був тим хлопчам, якого дядько Іван застав, прийшовши до їхнього дому, і йому щоразу хотілося ядовито огризнутися на вітчимове "малий", проте щоразу щось зупиняло. Дядьку ж буде боляче.

Поки Юрко вдягався на рибалку, його не покидало погане передчуття. Він прислухався – на вулиці дядько Іван вже заводив машину. Підліток здивувався, бо знав, що на рибалку той зазвичай ходить пішки. Невже йому захотілося поїхати на якесь нове місце? А, може, Іван просто не хоче, щоб Юрко натомився, поки вони йтимуть до ополонки. Юркові стало не по собі. Він стряхнув головою, щоб прогнати погані думки. Все ж добре.

Мотор заглох, плюнувши в морозне повітря сірим димом з вихлопної труби. Юрко силою штовхнув двері старої "лади", вискочивши з машини. Вудочки і наживка вже чекали в багажнику, а вітчим дивився кудись за річку скляними очима, відійшовши від машини на добрячі метрів три. Здавалося, що він геть прозорий, що ось здійметься трохи сильніший вітер, і Івана підніме в повітря, а потім його не стане. Юрко прокашлявся, жадаючи розрядити атмосферу, яка жорсткими дротами під напругою окутувала їх двох, затягуючи морські вузли навколо їх голів, сплутуючи руки і пронизуючи болючим током. Кожен думав про своє.

Дядько Іван так само несподівано прийшов в себе, як і заглибився тоді в свої думки. Він обійшов машину, відкрив багажник, дістав вудочки, наживку і два складних стільці, підмигнув Юркові і кивнув головою в бік берегу.

- Ге, гарно сьогодні, - Іван сумно посміхнувся. - Як і сімнадцять років тому.
- А що тоді було? - Юрко послідував за вітчимом, повторюючи кожен його крок.
- Не стало Олі, - дядько понизив голос. - Їй було три рочки, вона дуже хотіла з татом на зимову рибалку. А тато не вберіг, лід почав танути, зірочка послизнулася і... - він сглитнув сльози, які зрадницьки почали пробиватися на очах. - А я не втиг добігти.
- У вас... - Юрко різко подумки вліпив собі запотиличник за оце "ви", - у тебе була дочка?
- І жінка. - Іван зупинився, кинув вудочки, - Була жінка, дочка, щаслива родина. А за тиждень не стало нічого, ні дочки, ні жінки, ні родини.

Знову запала напружена тиша. Юрко не наважувався питати далі, а дядько Іван настільки заглибився в свої думки, що пропускав кльов і так і не зловив жодної рибини. Обидвоє не думали над тим, скільки часу вони сидять отак, кожен в своїх думках, аж поки не почало сутеніти. В тій же тиші, яка вже перестала бути настирною, а натомість умиротворила і підлітка, і вітчима, даючи шанс побути вдвох наодинці із своїми болями, вони змотали вудочки, Юрко взяв стільця і відро з трьома нещасними карасями, і попростував до машини.

Юрко вже був біля машини, коли за спиною почувся тріск льоду, який кришиться під чимось важким. Хлопець миттєво повернувся на звук, і перед його очима застигла картина, яка ще багато років переслідуватиме Юрка, відбившись негативом з-під старого "зеніта" на внутрішній стороні черепної коробки. Дядько Іван пішов в протилежну до берега сторону. Лід, який вже і так підтанув від приближення весни, не витримав болю і розійшовся, а Юрко з жахом проводжав поглядом Івана під лід. Час тягнувся як жувальна гумка, хоча насправді минули лише секунди.

Хлопець не знав, як дістався дому. А далі все, як в німому фільмі: набігли сусіди, хтось намагався відігріти його чаєм з ромашкою, хтось видзвонював фельдшера, мама беззвучно ридала, сповзаючи по стіні, а світ шумів у скронях. Дядька Івана не знайшли ні в той самий день, ні за тиждень потому. Мама щоранку все більше осувалася і причитала, що навіть похоронити по-людськи доля не дає. Юрко ж просто не мав бажання підніматися з ліжка, тільки дивився, як за вікном продовжується життя. Йому вже жити не хотілося. Проте мама ще тримала його тонкими ниточками на цьому світі.

Дядько Іван сплив навесні біля сусіднього села. А остання надія знайти його живим потонула разом з усіма пролитими мамою сльозами.