Розділ 7. "Зеніт"

Татків «Зеніт» так і стояв на полиці, де його залишили декілька років тому. Юрко не наважувався чіпати його… до сьогодні. Пилюка товстим задушливим шаром лежала на полиці, закутуючи в свої обійми кожен міліметр вільного простору. Світло гралося з нею, змушуючи окремими часточками поблискувати в променях, що ллються від вікна. Юрко обережно взяв фотоапарата до рук, здмухнув з нього пил і націлив об’єктив на вікно. Натиснув кнопку, фотоапарат тихенько зашипів в руках. Перший кадр зроблено.

Юркові згадалося, як тато вперше показав йому те, як він фотографує. Тоді це здавалося якоюсь неймовірною магією – так легко тато робив знімки, потім йшов до червоної кімнати, якою їм слугувала ванна, проявляв плівку і розвішував знімки сушитися. А далі – уважно роздивлявся кожен і не завжди був задоволений результатом. Та Юркові це подобалося. Він забирав таткові невдалі знімки і складав собі до стола, щоб потім крадькома, бо за стола він сідав тільки коли вчив уроки, роздивлятися кожну деталь на фотокартці.

Мама сварилася на тоді ще малого Юрка, забирала фотографії, змушувала не відволікатися від домашки, а згодом хлопець знаходив фотокартки там, звідки їх завжди діставав – з нижньої шухляди. Мама знала про цю його «скриню з коштовностями», але ніколи нічого звідти не забирала. Вона давала Юркові можливість мати секрети, ховати свої коштовності і бути впевненим у тому, що мама не полізе туди, щоб дізнатися чогось зайвого.

Про таємний сховок знали лише вони вдвох. Татові не казали, бо той настільки бував засмученим після невдалої проявки плівки, що міг запросто спалити всі знімки в печі. А Юрко в тих невдалих знімках вбачав щось настільки особливе і невловиме, що йому не хотілося їх знищувати. Тоді фотографія і стала для нього чарівництвом, невідомою магією, яка приворожила до себе і змушує шукати бодай крихту нових знань про це. Юрко роками спостерігав за тим, як фотографує тато. Інколи йому вдавалося навіть поцупити з полиці фотоапарат і зробити декілька кадрів до того, як батько його зловить на гарячому.

Тоді він перетворювався на сплутаний клубочок нервів. Він чекав, що навіть в найкращій засідці його знайде тато, дасть прочухана і більше ніколи не дасть йому спостерігати за чарівним дійством. А тато його ніколи не ловив. Лише коли малий загулювався і повертався додому пізно, для виду давав тому потиличника і відбирав камеру. А тоді сміявся до мами, казав, що в сім’ї ще один пришиблений росте, і йшов спати. Хата занурювалася в тишу, лише чутно було, як в Юрковій голові крутяться коліщатка від того, що він обдумує, якими вийшли ті, особливі для нього кадри.

І от, йому п'ятнадцять, а він лише наважився після татової смерті знову згадати про магію, яка вабила його, змушувала піджилки труситися, а в животі оживляла метеликів. Вони тріпотіли крильцями, билися об стінки шлунку, аж Юркові забивало дихання. Але йому це подобалося. І він сумував за цими емоціями. Що там ті симпатії до дівчат – те відчуття геть не таке. Тоді не хочеться пірнати з головою в роботу, задихатися від захоплення, переводити подих від того, наскільки класно. Дівчата – то не фотографія. То не жага до створення чогось нового, таємничого. Хоч Юрко і знав, що одного разу він просто зустріне Її, і світ перевернеться догори дригом, зараз йому хотілося лише відновити з пам’яті той трепіт, з яким він чекав, поки проявиться плівка.

Юрко зайшов до мами на кухню. Вона натхненно місила тісто на пиріжки – вся обмазана борошном, на лице впали неслухняні прядки, які вибилися з-під косинки і намокли від поту, фартух пов'язаний навколо талії і слугує скоріше полотенцем, об яке можна витерти руки. Хлопець підійшов ближче і, поки мама не встигла його помітити, навів на неї об’єктив і клацнув. Він вже знав, що зробив фотографію, яку він любитиме найбільше. І не за те, що вона буде зіпсована при проявці чи матиме якийсь гандж. Він любитиме її за те, що на знімку – мама. Мама, яка завжди була і буде для нього найідеальнішою жінкою.

***