Розділ 6. Забутий зошит

Юркові часто прилітало від мами за те, що він забував свої речі в школі. А коли в їх домі з’явився Іван, прилітати стало і від нього. Хлопець розумів, що речі не беруться нізвідки, що все чогось вартує і що за все треба платити. Але нічого не міг зробити із своєю забудькуватістю. Він малював собі хрестики на зап’ястках, які мали б нагадувати про те, що Юрко повинен зробити, але тих хрестиків іноді бувало так багато, що хлопець просто губився в обов’язках і забував, для чого який був намальований.

Юрко сидів на порозі хати, довгою лозиною малюючи вигадливі візерунки на землі. Він знав, що за те, що він забув батькового зошита на лавці в парку, а потім не знайшов його там, йому точно цією лозиною влетить по м’якому місцю. Хіба ж то жарти – так бездарно позбуватися від речей, які ще несуть пам'ять? Та і хлопець він вже дорослий, як не як чотирнадцять років. А від мами все ще наганяїв отримує. І не тільки від мами. Від… батька? Він так і не звик називати дядька Івана татом. Хоч і відчував, що той турбується про нього, як про рідного.

В тому зошиті батько писав нариси, вірші, листи до мами. Поки був на службі. Юрко знав, що то було кохання з першого погляду – таке наївне, юне, міцне. Мама чекала тата, а по його поверненню вони зіграли пишне весілля. Згодом з’явився Юрко, а ще трохи пізніше тато більше не брався за зошита. Він припадав пилом на шафі, аж поки Юрко випадково не знайшов його там після татової смерті. Руки тремтіли від хвилювання, наче він знайшов якусь доісторичну реліквію, від якої залежить порятунок світу. Хоча, власне, так і було – порятунок Юркового світу тримався лише на цьому зошиті, який зберігав шматочки пам’яті про тата. І з тих пір Юрко носив його з собою скрізь.

Хлопець пам’ятав, як зранку клав вже досить зачуханого, місцями порваного, але такого дорогого зошита в портфель. Пам’ятав, як обережно посунув собачку на блискавці, застібаючи його. Як закинув портфеля на спину і зашнурував кросівки. Як знімає ключі з вішака і виходить з хати. Як іде до парку, а там… А там не пам’ятає нічого.

У вухах стукотів якийсь набридливий ритм, що доносився з навушників – останнього татового подарунку. Юрко піднявся з порогу і пішов до хати. Мама сиділа за кухонним столом, щось розглядаючи і раз по раз витираючи сльози, які гіркими струмками виривалися з її очей. Вона  підняла погляд на сина. Зазвичай серйозні очі зараз були такими беззахисними, що Юрко навіть злякався. Злякався, що його мамі зараз болить сильніше, аніж йому.

–  Юрчику, сонечко, – мама затнулася, але за секунду продовжила, – де ти це взяв? – вона обережно закрила загубленого зошита і показала палітурку сину.

– Я… – Юрко на мить розгубився, не знаючи, чи радіти йому несподіваній знахідці, чи готуватися до виговору. – На шафі, за іконами. Я давно знайшов, мам…

– То не важливо, коли, синку, – повітря раптом наповнилося теплом маминих пиріжків з вишнями, татовим парфумом і Юрковими улюбленими апельсинами. – Важливо, що ти знайшов тата.

– Мам, – хлопець підійшов і рвучко всівся на лаву біля мами, – а де ти знайшла зошита? Я його ж…

– Не загубив, – мама перебила його і, довго-довго вдивлялася в темні карі очі малого. – Ти його не міг загубити, синку. Бо пам'ять не губиться. А те, що ти лишив його в сільраді – це лише випадковість, не більше. Я не серджуся, хороший мій…

– О… – Юрко на мить збентежився, аж раптом підсунувся до мами ближче і обійняв її так міцно, як ніколи раніше, наче боявся її втратити.

Мама поклала голову синові на плече, просунула руки йому на талію і пригорнула ближче. Вони сиділи, обійнявшись, а навколо метушилися секунди, десь за вікном поспіхом пробігав час, і чути було, як він вистукує миттєвості годинником з зозулею, яку так сильно не любив Юрко, але без якої вже не уявляв свого дому.

***