Розділ 5. Сутінки

Боятися темряви – нормально. Юрко знав, що всі його страхи ховаються не в ній, а в голові. Але вигнати їх звідти не вдавалося. Місячна скибка допитливо зазирнула у вікно, немовби запитуючи малого, чого йому не спиться. Юрко сидів біля шибки і потихеньку відсував фіранку. Йому хотілося вийти з дому і, схопивши велосипеда, рвонути до ставка, щоб у ранкових сутінках мовчки посидіти з книгою. Боявся.

Лячно ставало від того, що може трапитися з ним, якщо він вийде надвір вночі. Страхи поселилися в нього в голові ще тоді, коли він був малям. Мама лякала бабайкою, тато – злими монстрами, які ховаються в темряві. Він ріс, а разом з ним росли його страхи. І їх все більшало. Малий вже не був малим, але вирости він ще не встиг. Так і хитався на тонкій павутинці цього дивного, незрозумілого підліткового віку. Він боявся невідомості.

Юрко ще раз уважно подивився крізь шибку на місяць. Той, здавалося, блимав, гукав його надвір, до пригод, до чогось нового. І Юркові раптом захотілося здатися, вийти надвір, перестати боятися. Він рвучко відскочив від вікна, схопив куртку і вискочив на вулицю. Схопив велосипеда, якого ввечері прихилив до стіни врем’янки, закинув себе на колеса і виїхав за ворота. Місяць цієї ночі був занадто яскравим, навіть більше, ніж зазвичай. Асфальт поблискував під місячною доріжкою, де-не-де зникаючи під калюжами. Юрко вдихав повітря і неочікувану свободу повними грудьми. Він впивався цим відчуттям, хмелів і не знав, як бути з цим дивним, тягучим, солодким клубочком.

Вдалині замиготів маяк. Юрко був вже поруч біля річки. Він зіскочив з велосипеда і потягнув його по гравію. Під колесами шаруділи камінці, десь в кущах голосніше застрекотіли нічні комахи. Близилося до ранку. Юрко знав, що найбільш темною ніч буває лише перед сходом сонця. І зараз вона була саме такою – чорною, оксамитовою. І в ній ховалися страхи.

Хлопець покинув велосипеда на березі і пішов по хиткому мостику до краю. Він любив сидіти тут вдень, опустивши натомлені ноги в холодну річкову воду і хлюпати в ній, розганяючи мальків, яким хотілося полоскотати Юркові ступні, і комарів, які так любили впиватися в його світлу шкіру. Вночі тут було інакше. Хлопчина наважився сісти на краєчок містка, не занурюючи ноги в річку. Уява малювала йому страшні картинки – як з води висовуються русалчині руки і затягують його до глибин, як він необачно підтягується до краю і зісковзує вниз, як він задихається у воді і не може вибратися до повітря.

Рік тому він бачив, як тонув його кращий друг. Бачив, а зрушити з місця не міг. Як і крикнути хоч комусь, що їм потрібна допомога. Хапав ротом повітря, намагався вичавити з себе хоч звук, та нічого не вдавалося. Час тягнувся, як іриска. Юрко розумів, що витрачає цей час дарма, що він має допомогти другові. І йому раптом стало легше. Він закричав, так голосно, як тільки йому дозволяло його горло. Але було надто пізно.

Юркового друга ховали через два дні. Впізнати його було важко – такий спокійний, блідий, мертвий… Юрко не плакав. Йому хотілося втекти, бо він вважав себе винним в тому, що відбулося. Та хоч як не заспокоювала його мама, як не відмовляла від того, що він собі думав, хлопцю не ставало краще. І йому було страшно від того, що таке траплятиметься скрізь, де буде Юрко. Він боявся знову втратити когось із близьких людей. Боявся лишитися самотнім.

Страхи були скрізь. Вони ховалися в ранкових сутінках, в голові Юрка, в спогадах. Хлопець сидів на краю містка і намагався вмовити себе опустити ноги у воду. Він просидів на одному місці декілька годин, хоч і сам того не помітив. Оксамитова ніч змінилася ранковими сутінками, а страхи стали потроху зникати. Вже не так лячно було опускати ноги у воду. Ба більше – Юрко скинув футболку і шорти і стрибнув у річку. Вода була холодною, навіть льодяною, але Юркові від того було легко і він з захопленням плавав, занурювався під воду з головою, аж поки не стомився. Вже не було страшно. Ніч його не лякала.

***