Розділ 4. Недопалок

Юрко длубав ложкою ненависну вівсяну кашу. Поволі цокав  годинник, відміряючи довгі, тягучі секунди. Кішка терлася малому об ногу, стидливо ховаючись від його мами, бо знала, що ось-ось їй всиплять на горіхи за те, що зранку вона стягнула зі столу рибину. Юрко акуратно відсунув кицьку ногою під стілець, та спробувала вдряпнути його, сердито нявкнула і втікла до припічку. Хлопець з недовірою дивився на чоловіка перед собою.

Дядько Іван з’явився в їх домі через два роки і чотири місяці після смерті батька. І одразу зажадав, щоб Юрко називав його татом. Малий не поділяв його бажання. Йому дико було бачити чужу людину, хай навіть таку доброзичливу і веселу, як Іван, на місці батька. Юрко знав, що мама знову має обручку на пальці і червоний папірець, що засвідчує шлюб. Він знав, що це б трапилося рано чи пізно. Однак зараз будь-які зміни здавалися зрадницькими.

– Чого не їси? – Іван дістав з кишені пачку «Мальборо», – мама ж старалася, готувала.

– Не хочу, – Юрко відсунув тарілку.

– Хочеш чи ні, а сніданок – то найважливіше, що є у всьому дні, – дядько чиркнув запальничкою і затягнувся. – Не будеш їсти, не виростеш.

– А хіба воно мені треба? – малий пхикнув, – Не хочу рости.

– Доведеться, синку, доведеться, – з Іванового рота клубками підіймався цигарковий дим. – Їж, бо мама сваритиметься.

– Не буду, – Юрко посунув тарілку ще далі. – Не буду я тебе слухатися, – він піднявся з-за столу.

– Кхм, – дядько відкашлявся. – Я не стану тебе змушувати.

Юрко сердито зиркнув на Івана. Він не хотів слухатися людину, яка по всьому дому лишала недопалки. Не хотів їсти кашу, яку стала готувати мама тільки тому, що цього хотів її новий чоловік. Не хотів нічого, окрім як вийти надвір, щоб не бачити цю чужу людину, яка жадала зайняти місце батька.

Мами не було вдома. Вона знову поїхала по справам до сусіднього села, лишивши Юрка на Івана. Їй здавалося, що вони чудово ладять між собою, хоча насправді іноді так і було. Коли вони разом ходили на рибалку, поралися з худобою, дивилися фільми на старому касетному відеопрогравачі. В такі моменти вони здавалися абсолютно нормальною сім’єю – тато, мама і син, в яких не трапилося ані зради, ані смерті, ані сварок. Юрко схлипнув. В горлі застряг гіркий клубок образи, який ось-ось розірветься і малий почне плакати. А він вже дорослий для того, щоб показувати свої сльози хоч комусь.

В домі щось глухо гупнуло. Гупнуло, а потім раптом стихло, лише було чутно, як жалібно нявкотить кицька і свистить на плиті чайник. Юрко різко потягнув на себе двері і забіг назад до хати. Він відчув, що трапилося щось погане. Щось, що не мало трапитися. Малий стягнув чайник з плити і озирнувся. На кухні Івана не було. Серце стало гупати сильніше, пульс все чутніше бив у скроні і відлунював до вух. Юрко злякався. Після батькової смерті він став боятися того, що люди йдуть із життя назавжди. Раніше він вірив, що після того, як земля поглинає дерев’яні коробки із заснувшими вічним сном тілами, душі відлітають на небо. Так казала мама. А зараз він не знав, у що вірити. Коли татову коробку забили цвяхами і на мотузках спустили в земляну пащу, Юрко не проронив ані сльозини. Він не плакав на похоронах, на поминках. Але коли тато з’являвся йому у снах і малий питав його, де той зараз, батько ні слова не казав про небо.

На ватних ногах Юрко обійшов кухню. На столі стояла попільничка, в якій ще тлів недопалок. Тарілка з кашею була підсунута на Юркове місце. Тиша дзвеніла у повітрі. Напруга тремтіла павутинкою і змушувала малого накручувати свої відчуття до межі. Юрко пройшов до спальні і раптом відчув, як сильно дрижать його руки від переживання. Дядько Іван лежав на підлозі і тримався рукою за серце. Його лице скривилося від болю, він прохрипів:

– Синку, візьми на тумбі таблетки.

Юрко слухняно дістав ліки і подав Іванові. Той обережно сів, ковтнув таблетку і змучено посміхнувся.

– Не варто мені стільки палити, еге ж?

– Не варто, – Юрко сів біля дядька. – Я з’їм кашу, добре… – малий запнувся, – Добре, тату?

***