Ніч над хутором

1453 рік, село Хутір. Ви думаєте, духів і демонів не існує? Тоді слухайте легенду під назвою «Темна ніч над хутором».
Було колись серед степів та лісів село, де жили славетні 25 козаків. Найголовнішого звали Іван, а його праву руку та друга — Максим. Жили вони, співали, випивали, танцювали. Аж раптом прибіг на коні один із козаків і крикнув:
— Мого тата вбили!
— Хто?
— Сім’я Наливайка із сусіднього села.
Козаки негайно вирушили до того села. Приїхавши, козак кричить:
— Виходь, нелюде, я приїхав до тебе!
З будинку вийшла дівчинка років шістнадцяти.
— Вам тата покликати?
— Так.
Вийшов її батько й запитав:
— Чого тобі?
— Ти вбив мого батька. Тепер мусиш вийти зі мною на двобій. Якщо ти гідний козак, ти не відмовиш.
— Ще чого, мені немає чим зайнятись?
— Я так і знав, злякаєшся!
— Ну добре, зараз покінчу з ним, — пробурмотів чоловік.
— Тату, будь ласка, не треба, прошу, — благала донька.
— Не бійся, доню, все буде добре.
Вони вийшли в степ. Козаки оточили їх. Чоловік замахнувся шаблею на козака, але той відхилився, різонув його по руці. Чоловік упав, випустивши шаблю, а козак встромив у нього меч. Мертвого чоловіка поклали на коня й відвезли до його родини.
Дівчина побачила мертвого батька, заплакала й закричала:
— Щоб ви здохли, геть усі! Тату, таточку рідненький, як я без тебе, куди я дінусь?
Не витримав найслабший із козаків, Семен, і запропонував допомогу:
— Не плач. Це тяжко, але на те була причина. Ходімо зі мною, я тобі в усьому допомагатиму.
Дівчина крізь сльози погодилася, адже розуміла, що сама не впорається.
— Як тебе звати?
— Христина.
— Гарне ім’я.
Жила вона з Семеном цілий рік. Вони співали й жартували разом. Раптом Семен зрозумів, що це та єдина. Підійшов до Христини й сказав:
— Відколи ти з’явилася в моєму домі, мені стало дуже затишно, і я зрозумів, що закохався. Ти вийдеш за мене?
— О Господи, так!
Прожили вони разом три роки, кохали один одного безмежно. Однієї ночі Семен не міг заснути. Він думав, як отримати таку силу, як у його друзів-козаків. Раптом почув шурхіт в іншій кімнаті. Він скочив із ліжка, схопив шаблю й побіг на звук. Там стояв чорний силует.
— Ти хто? — запитав Семен у темної істоти.
— Не бійся, я тобі можу дати, що ти хочеш, — промовила тінь.
— Я питаю ще раз, хто ти?
— Я знаю твої страхи й бажання. Я можу тобі це дати, але чи ти готовий за це заплатити?
На що Семен відповів:
— Мені нічого від тебе не потрібно, йди по добру! Не зли мене, бо не буду дивитись, хто ти, одразу голову відсічу.
Тінь відповіла, зловісно сміючись:
— Ниций боягуз! Так і будеш все життя слабким, немічним, безпорадним і найслабшим серед усіх козаків.
Семен не витримав, змахнув шаблею, відрубав голову дивній тіні й... різко прокинувся.
— Фух, це був лише сон...
Пішовши провідати дружину, Семен побачив свою кохану без голови, стікавшу кров’ю. Він закричав, побіг по допомогу. Люди збіглися.
— Божечки, Семенчику, рідний, що трапилось?
— Допоможіть, будь ласка, — тремтячим, заплаканим голосом відповів він, показуючи на будинок.
Одна тітка з натовпу вигукнула:
— Що ж ти, бовдуре, натворив? Навіщо ти Христину вбив?
— Це не я, я не міг, ні, ні! Повірте, я кохав Христину!
Люди не повірили й вирішили судити його всією громадою. Зібравши всіх селян та 25 славетних козаків, Іван запитав Семена:
— Що в ту ніч сталося? Чому ти це зробив?
— Це не я, це якась чортівня. Я не міг заснути, побачив тінь, вона мене ображала, я відтяв їй голову і прокинувся. А далі ви знаєте.
Налякані селяни запанікували. Максим сказав:
— Не панікуйте, щось придумаємо.
Деякі не повірили Семену і переконали громаду кинути його в яму, поки ведеться розслідування.
Максим, Іван та інші козаки почали розслідувати справу. Вони перевірили будинок, вікна та двері, але нічого не знайшли. Прийшовши до Семена, вони сказали:
— Ніяких слідів, що тут був хтось чужий. Це означає, що ти вбив свою Христину.
— Ні... Я... Я не вбивав! Повірте, прошу!
Козаки відвернулися й пішли.
Семен пробув у ямі три дні та дві ночі. Увечері їжу йому приніс Максим.
— Скільки мені тут сидіти?
— За те, що ти зробив, тебе мають на довічне, але тебе пошкодували. Сидітимеш три роки.
Семен розлютився, схопив Максима за кофту, штовхнув його до стіни і закричав:
— Це не я! Скільки мені повторювати?!
Максим вдарив Семена, той упав і не підвівся. Максим залишив їжу, закрив ґрати на замок і пішов.
Семен дістав із кишені шпильку, яку вкрав у Максима, але відімкнути замок не зміг. Раптом з’явився густий туман, і крізь нього підійшла та сама тінь.
— Що тобі від мене треба? Це ти вбила мою Христину?
— Багато питань. Не бійся, я тобі друг. Не я вбила Христину, а ти. Але ти можеш все виправити. Я можу зробити все, що ти хочеш, але є умова.
— Яка?
— Ти маєш вбити 25 козаків.
— Ні, вони мої друзі, я не зможу.
Тінь почала тиснути:
— Друзі? Це ті друзі, які звинувачують тебе у вбивстві? Це ті друзі, які тобі не вірять? Це ті друзі, які тебе знецінюють?
Під тиском Семен погодився. Тінь зникла.
— А як я вийду? — крикнув Семен і вдарив по дверях. Замка не було.
Він відчинив двері, швидко побіг до свого будинку, зібрав одяг, зброю та їжу і пішов до лісу.
На ранок Максим прийшов із їжею. Двері були відчинені, Семена не було. Максим побіг до Івана.
Тим часом Семен облаштувався неподалік. Завив страшний, морозний вітер, і з’явилася тінь:
— Нагадую, ти маєш вбити 25 козаків.
— Навіщо? Для чого тобі це? Що вони тобі зробили? І що мені за це буде?
— Я знаю, що ти найслабший. Я можу зробити тебе наймогутнішим, але лише тоді, коли виконаєш мої умови.
Семен спокусився і вирішив виконати задумане.
Козаки побачили, що небо потемніло. Іван наказав обшукати селище і ліс. Лише четверо згодилися піти до лісу. Семен засів глибоко в кущах.
Один козак, побачивши його одяг, підбіг до місця, і раптом Семен напав на нього, відрубав голову й швидко втік. Все вийшло настільки швидко, що козак не встиг і крикнути.
Семен засів знову. На нього натрапив інший козак, погрожуючи пістолем. Семен вибив пістоль, дістав меч і встромив його в живіт козакові. Крики почули інші двоє.
Один із них побіг сповістити всіх, а інший лишився. Семен, не гаючи часу, наздогнав того, хто біг, обманом закликавши його на допомогу:
— Стій! Допоможи, тут хтось вбиває козаків, я ледве втік!
Козак, не зрозумівши, що це пастка, підійшов до Семена, а той швидко перерубав його навпіл.
Повернувшись, Семен побачив останнього козака. Він вистрілив із пістоля, який забрав у вбитого, і влучив у останнього. Четверо були мертві.
Козаки прибігли до лісу і побачили чотири трупи, складені по колу. Ніхто не розумів, що відбувається.
Вночі Семен вирізав вісімнадцять козаків без жодного шуму.
— Лишилося ще двоє, — промовив Семен.
Йдучи до будинку Івана, він відчув страшенний холод, вітер завив. З’явилася тінь.
— Лишилося два козаки, але сам ти не впораєшся. Я дам тобі силу, щоб ти зміг їх здолати. Випий ось це.
Семен випив зілля й втратив свідомість. Прокинувшись, він відчув наймогутнішу силу і зрозумів, що треба завершити розпочате, щоб мати її назавжди.
Семен підійшов до будинку Івана, відчинив двері. Іван прокинувся і тихо розбудив Максима. Максим замахнувся мечем і вдарив Семена. Меч просто зламався. Семен встав, схопив Максима за шию та переламав її.
Іван упав на коліна:
— Ми ж тебе вчили як рідного сина! Навіщо ти це робиш?
Семен, який повністю втратив розум від своєї сили, мовчки підняв меч і встромив його в серце Івана. Іван, схлипнувши кров’ю, упав замертво.
Семен вийшов на вулицю й крикнув:
— Це останній, я все виконав!
Набіг страшний туман, пролунав зловісний жіночий сміх. І побачив Семен у тумані жіноче тіло, яке йшло до нього. Підійшовши ближче, він закричав:
— Ні! Я не вірю! Як це?! Неможливо!
Христина, яка була тією тінню, що весь час переслідувала Семена, промовила, посміхнувшись:
— Ти не всіх козаків убив. В умові було, що ти маєш убити 25 козаків, а ти вбив 24. Тепер ти маєш убити себе.
Христина простягнула меч. Семен взяв його у руки і, з відчаю, без розуміння, встромив собі в серце.
Ще довго лунали легенди про ті події. Більшість мешканців села виїхали, а ті, хто залишився, охрестили будинки й зробили обереги. Люди донині згадують історію «Темна ніч над хутором».