Ніч на Радоницю

Весняна ніч вкрила темним простирадлом кладовище десь на краю великого міста. Могильним холодом віяло від кам'яних плит. Ще було якесь занепокоєння, таке незвичне для цієї похмурої місцини.  
Молодик обережно визирнув та знову заховався за сірими хмарами. Невже він теж злякався того, що побачив на кладовищі? Навіть звичний до всього охоронець, вирішив цієї ночі посидіти в себе в комірчині, наодинці з пляшкою оковитої.  
За два дні потому розпочалася Радониця. Зазвичай, в ці дні на кладовищі було багато відвідувачів. Живі збиралися в купку та поспішали до померлих родичів на могили, на Проводи. Заздалегідь прибирали могили, висаджували кущики живих квітів. А потім приходили зі смачними крашанками та пасками, щоб пригостити пращурів, та звеселити їхні похмурі душі добрими спогадами.  
Хоча не схвалювали старі люди пияцтв на Гробки, та все більше споминів влаштовувались ледь не на самих могилах. І не завжди живі пам’ятали про стриманість в ці дні…  
Але цього року душі померлих не дочекалися спочатку тих, хто мав намір навести лад на кладовищі, а потім й самого поминання. Мабуть, не розлютили б їх й куштування наїдок на самих могилах.  
Збентежені душі збиралися малими прозорими купками та шелестіли щось один до одного. 
Старе подружжя цієї ночі не схотіло приєднатися до своїх примарних сусідів. Вони сиділи рядком біля гарного парного пам’ятника, з якого дивилися їхні молоді обличчя. 
- Щось й сьогодні до нас ніхто не прийшов… Невже вони забули про Радоницю? – розгублено запитав старий.  
- Раніше старша дочка та онука завжди дбайливо прибирали наші могили. Та й сама, коли ще жива була ніколи не забувала це робити, - відповіла його дружина. – Я ж тридцять років приходила до тебе сюди постійно. Образилась в перший раз на онуку, лише коли вона спитала, чому я знову заміж не вийшла. Чи можуть вони зрозуміти, як ми зустрілися у військовому містечку біля колодязя та закохалися один в одного на все життя? 
- Звичайно, люба, не можуть. Їм не зрозуміти, що я ходив часто до лісу по гриби не тому, щоб від тебе сховатися, а щоб мир в родині зберегти. Командний голос мій чутний був лише у військовій частині.  
- Звичайно ж так і було. Офіцерські жони звикали керувати поки чоловіків були на навчаннях, і потім їм було важко не робити цього постійно. 
Дві прозорі постаті притиснулися один до одного плечима, як в молоді роки.  
- Й онука улюблена з правнуком, що на честь мене названий, не прийшли. Вона завжди приходила до нас, хоча й не мала вдосталь часу, - дід намагався підтримати дружину. 
- Може щось трапилося за межами кладовища? – поцікавилася жінка, - з самої зими чуємо ми якійсь гуркіт десь подалі. А два дні тому щось так гуркнуло зовсім поруч з нами. 
Зліва неначе дмухнуло прохолодою, прошелестіли ледь чутні слова: 
- Сусіди, чого ви так репетуєте? Вас чути на іншому кінці кладовища. 
Над могилою дідуся-військового нависла ще одна прозора постать. Це сусід вирішив поцікавитися: звідки той галас, та ще в такому тихому місці?  
Вони жили поруч ще при житті, а потім чоловіків поховали поруч, бо померли обоє в далекому серпні, коли радянські часи були. Померли, в свій час, дружини, їх діти теж поховали разом з батьками. Після смерті вони іноді спілкувалися, переказували один одному місцеві плітки. Чим ще займатися померлим, як не пліткувати та чекати живих у гості? 
- Ой, сусіде, Ви завжди все про всіх знаєте, що там відбувається за огорожею кладовища? – запитала жінка військового діда, - постійно гуркіт якийсь, та в небі щось моторошно.  
- Ви, сусідко, напевно шуткуєте? – Навіть померлі всі давно знають, що війна знову прийшла до нас.  
- Яка війна, - перелякано прошепотіло прозоре подружжя, - жорстко з вашого боку так глузувати з немічних старих. 
- Не треба тут жалітися, всі тут однакові, - розсердився сусід-привід, - моя дружина вже давно все з’ясувала, ще взимку. Ось й зараз кудись полетіла за новинами. Та самі б давно вже здогадалися, що трапилося незвичне. Невже досі в голові самі гарні сукні? 
- Та шо ви таке говорите, ще й ображаєте мене, - якось тихо промовила бабуся, - ми ж дійсно не розуміємо, що відбувається, тому й цікавимося.  
- Зачекайте, як це «війна почалася», - втрутився її чоловік, - ми ж завжди казали – “щоб там не було, аби не нова війна”. Невже весь цей далекий гуркіт - то війна, й на небі не феєрверк? Коли та війна скінчилася мені лише 14 років було, ледь до Німеччини остарбайтером не потрапив, як старша сестра. 
- Та ви зовсім салабон, таке кажете, я воював, до самої смерті з уламком снаряду ходів, - жваво відповів привід сусіда, - і ніякий ви не військовий, бо мали б здогадатися, що навкруги війна. 
- Ми й повірити не могли, що таке трапитись може, - почав виправдовуватися колишній офіцер. 
- А з ким ми воюємо, чи не знаєте? - втрутилася в розмову його дружина. 
- Не повірите, сусідко, з москалями!  
- Як з москалями, та ви брешете, не може бути такого! Я ж до них по гриби електричкою їздив, та рибалити, - не вірив померлий офіцер.  
- По-перше, я не брешу, не собака я, а чесна примара! – обурився сусід, - ба більше, в союзниках в нас американці та німці! 
- Невже німці тепер воюють за нас? – прошепотів переляканий жіночий привид, - мій батько воював з німцями, та похований в одній могилі з москалями, білорусами, й не тільки. І шо, тепер вони наші вороги? Нічого не розумію.  
- Так, сусідко, можете мені не вірити, воля ваша, а білоруси тепер теж наші вороги. Вороги летять знищувати наших нащадків саме з кордону з білорусами.  
- Як же ж це може бути? – ніяк не могло в це повірити примарне подружжя. 
- А наші друзі, як вони, точніше їхні сини? Вони ж були офіцерами – один в російській армії, а другий – в українській. Невже їх змусили воювати один проти одного? – раптом згадав колишній військовий. 
- На ваше щастя, сусіде, знаю я, чим скінчилася ця історія про братів. Обидва вже пішли у відставку, діти та онуки обох змогли разом виїхати до Польщі. Батьки не дожили до цього кошмару, вони поховані на сусідньому кладовищі. Мені цікаво, чи знають, вони про протипіхотні міни, що є в великій кількості поруч з ними? Наше кладовище Бог милував від такого лиха.  
- Ви маєте рацію, справжнє лихо прийшло до нашої землі. А ми то вважали, найстрашніше, що з нами може статися - це нащадки нешанобливі, котрі не прийшли до нас на Радоницю, - геть засмутилося подружжя. 
- Та забудьте ви вже про ті паски, сусіди, не до них вашим дітям зараз. Якщо не поїхали за кордон, малих рятувати, то не можуть прийти до нас з приводу міркувань безпеки. А може, й взагалі, героїчно боронять в цей самий час землю нашу. Щоб, значить, не лише дітей з онуками захистити, а й наші могили на потурання не залишити. Ця ж наволоч лише вдає з себе православних, а самі гатять навіть по церквам, куди там кладовищам! 
Привід сусіда був задоволений ефектом від своєї палкої промови. Стояла мертва тиша, а це слово неабияк підходило до кладовища. Витримавши драматичну паузу, він сказав: 
- Ми зараз потрібні нашим живим родичам, ще більше ніж завжди. Ми вже навчили їх по-справжньому любити свою землю, й захищати її в скрутну годину. Будемо вірити в них, й нехай наша підтримка буде незламним щитом для нащадків. Їм зараз важко, як ніколи. Тільки інакше не може бути. 
- Так, сусіде, вони переможуть, обов’язково переможуть. Й ми обов’язково дочекаємося їх тут на Радоницю.  
Дідусь-привід міцно тримав за руку свою дружину: 
- Вдячний вам, сусіде, продовжуйте й надалі тримати нас в курсі останніх подій. 
- Та це все моя стара, - посміхнувся інший привід, - вона за життя полюбляла плітки збирати, а зараз знову почала. 
- Ну, ото й добре, що все так саме, як і раніше, - ледь посміхнулася офіцерова жінка, - це дає надію на те, що все владнається.  
- Не владнається само по собі, - виправив її чоловік, - а переможуть наші онуки з онуками. А ми тут будемо чекати на перемогу.  
- Так. Україна обов’язково переможе, - додав поважно сусід. 
І ніхто з ним й гадки не мав сперечатися.