НІЧ НА ПЛЯЖІ

Вони сиділи, загорнувшись у рушники й притулившись одне до одного плечима. Ніч була тепла, попри дощ, вода – як парне молоко. І рушники знадобилися їм хіба для того, щоб сховатися від кровожерливих комарів.

Сильна течія змила антимоскітний спрей ще під час купання.

Було пізно та темно. Наближався комендантський час, але їм страшенно не хотілося переривати це дивовижне відчуття щастя й спокою, яке раптом на них найшло.

Яскравий місяць відбивався у воді, мокрий пісок лагідно торкався босих ніг, а десь далеко долинали звуки міста, що засинало, і гуркіт потяга на мосту метро.

- Знаєш, а я ж ніколи раніше не купалася вночі голяка. Жодного разу. Стільки років прожила, але такої приємної пригоди не траплялося, поки ти мене не змусив.

Вона поклала голову йому на плече й узяла його за руку.

Він нічого не відповів. Лише стиснув її долоню, сумно зітхнув і поцілував у плече, з якого сповз край махрового рушника.

Ніщо не порушувало їхньої самоти. Їм нічого не було потрібно. Не вистачало тільки часу, що невпинно вислизав, як вода крізь пальці.

Раптом пролунав моторошний вибух. За ним – другий, слабший.

Він метнувся по мобільний і нервово натиснув кілька кнопок.

- Ти там як? Вибухи ж! Нічого не чула? Ну й добре. Значить, на лівому березі, не біля нас. Я скоро буду вдома. За годину, так.

Вона з розумінням подивилася на його метушню.

- А я синові не дзвонитиму. Він уже дорослий. Не любить, коли ним надто опікуються.

- Вибач. Я хвилююся. Так сильно гупнуло… А донька сама вдома, ще й у темряві. Якраз зараз світло відключили.

Вони знову сіли поруч. Але того безтурботного спокою вже було не повернути.

- Напевно, добре, що ми з тобою бачимося так нечасто. Для мене кожен вечір із тобою наче перлинка, нанизана на намисто днів, із яких складається це коротке літо.

- Умієш ти гарно сказати, мій романтичний, хоч часом і нестерпний кавалер.

- Насправді, те намисто здебільшого складається із сірих, непоказних камінців. Лиш зрідка серед них трапляються перлинки тих днів, коли ми зустрічаємося.

- Я не можу бачитися частіше. Вибач мене. Ти ж знаєш усі мої проблеми та обставини.

- Знаю. І більшого від тебе не прошу. Просто восени та взимку, коли ти поїдеш назавжди, я перебиратиму це намисто з літніх спогадів. Знаходитиму наші дорогоцінні перлинки – дні, які ми прожили разом. Їх буде небагато. Зате я пам’ятатиму кожен. Усе до дрібниць: де були, що робили, що пили.

- Ага. Що пили…

Вона засміялася.

- Щось мені здається, любий мій, що через те, що ми пили, усіх подробиць і всіх днів ти точно не згадаєш.

- Неправда твоя. Я все пам’ятаю.

- Навіть той вечір наприкінці травня?

- Так. Ну гаразд, не все, моя радість. І кому я брешу?

Він усміхнувся й поправив рушник, що сповзав із її грудей.

- Не переймайся. Я пам’ятаю ще менше, ніж ти. Довелося повірити твоїм розповідям. Сподіваюся, мій письменнику, ти там нічого не додумав.

- Не-не. Ти не зробила нічого такого, що було б негідним шляхетної пані.

- Не вірю я тобі. Напоїв і спокусив шляхетну пані.

Вони розреготалися.

- Давай збиратися. Бо таксі на двох нам обійдеться в суму, співмірну з державним бюджетом невеликої африканської країни.

Хоч було темно, вони, вдягаючись, старанно відверталися одне від одного.

Потім довго йшли берегом, залишаючи босими ногами глибокі сліди у вологому піску.

- Це ж не останнє наше побачення? Ти ще знайдеш для мене один вечір до твого від’їзду?

- Не знаю, якщо чесно. Намагатимуся. Все, давай, цілуй мене, бо таксист вже нервує.

Поцілунок вийшов незграбним і незавершеним. Вона вислизнула з його рук і сіла в машину.

- Напиши, як будеш удома.

- Добре. І ти теж напиши.