Розділ 50

майдані, перед храмом Ієшуа в Арограді, зібралося безліч людей.з усіх племен. В руках вони тримали квіти. Звуки скрипок, барабанів, трембіт перемішувалися зі співами та веселими вигуками людей. У перших рядах перед сходами храму стояли Степан, Михайло, Олекса, Дмитро, Марко та Степанида.

- Занадто довга церемонія. – промовив Олекса. – Коли вже вони вийдуть. В мене в горлі пересохло.

- Я знаю місце де нам допоможуть. – сказав Дмитро.

- Справді? То ходімо. – Олекса подав сотникові руку. – Я, Олекса. З клану дикого кабана.

- Дмитро, сотник князівського війська. А це мої воїни. – вказав він на Степана та Михайла.

В чотирьох, вони попрямували крізь натовп у корчму.

Марко увесь час поглядав на Степаниду. Його охопив страх. Він, хоробрий воїн, ніяк не міг приборкати тремтячі коліна. Марко відчував себе хлопчиськом біля цієї великої амазонки.

Степанида скоса зиркала на нього. Вона з усіх сил намагалася гамувати посмішку, яка виникала в неї при погляді на бородатого, коротконогого ара.

- Твій подарунок врятував мені життя. – нарешті Марко наважився

заговорити з нею.

Степанида обхопила Марка і ошелешила його пристрасним поцілунком.

У храмі Ієшуа зібралися ватажки усіх племен. Нестор вінчав Ольгу з Романом та Олесю з Яричем.

Олеся вдягла коричневі шкіряні штани, вишиті золотом та кольоровими нитками. На ногах вона мала шкіряні чобітки також вишиті золотом. Під хутряною накидкою виднілась біла сорочка. Золота корона, у вигляді сови, довершувала вбрання Олесі.

Ольга була у червоній, гаптованій спідниці, червоних чобітках та вишиванці. У важку чорну косу княгиня вплела червоні та сині стрічки. Шию прикрашала золота пектораль, символ влади у арів.

Молодята стояли на колінах. Нестор голосно читав обов`язки чоловіка і дружини.

- Будьте разом, у горі та в радості. Поки смерть не розлучить вас! – закінчив Нестор.

Молодята підвелися. Роман взяв Ольгу за руку.

- Будемо разом… - промовив він.

- …у горі та в радості… - повторював слова Нестора Ярич, дивлячись Олесі в очі.

- …Поки смерть… - пимовляла слова клятви Олеся.

- …не розлучить нас. – закінчила Ольга.

Молодята, разом з батьками та гостями, вийшли на поріг храму. Побачивши їх, народ заголосив так, що здавалося стіни впадуть від такого галасу.

Тільки не думай, що ти мною будеш командувати. – промовила Олеся, махаючи рукою людям на майдані.

Ярич з посмішкою торкнувся її вуст своїми вустами.

- Ну, хіба що трошки. – прошепотіла вона.

Роман із задоволенням дивився на щасливе обличчя своєї дружини.

- Тепер ти щаслива? – вапитав він.

Ольга усміхнулася.

- Дулібія в безпеці. Наші племена живуть у мирі, єдності та злагоді. Зі мною поруч ти. Хіба може бути щось краще.

Роман ніжно обійняв її за плечі.

Отак і закінчилась історія про ніч Молоха, яка так ніколи й не настала. Після Романа, Ольги, Ярича, Олесі прийшли інші покоління. Вони боролися зі злом, любили і так само відходили у вічність, залишаючи після себе легенди про відвагу, честь та доблесть.

Я, Гресь - пророк Бога Яхве, бачив усе на власні очі і розказав цю історію, щоб ті хто прийде після нас, пам`ятали: поки є хоча б одна людина, яка любить і бореться за правду, ніч Молоха ніколи не наступить.