Розділ 41

Кий, разом з іншими арами, готувався до бою. Неподалік від них, зупинилися амазонки, на чолі зі Степанидою. Серед жінок, Кий помітив Марічку. Вона привітно махнула йому рукою.

- Гарний кінь. – сказав Кий, проводячи рукою по чорній гриві їй коня.

- Сьогодні моє життя, багато в чому, буде залежати від нього. – дівчина замовчала, а потім раптом промовила. – Кий, мені страшно.

Кий побачив як у місячному сяйві, яке на мить пробилося крізь чорні, дощові хмари, на її щоках заблищали сльози. Він відчув якусь відповідальність за цю невисоку, щиру і в водночас сміливу дівчину. Кий взяв Марічку за руку і подивився їй в очі.

- Ти не помреш! – впевнено промовив він.

Відчувши свою руку в його долонях, Марічка потроху заспокоїлась. Поруч з ним вона була впевненою в собі і нічого не боялась. Марічка обвила руками шию Кия. Їхні уста злилися в гарячому поцілунку.

Марко сидів на траві і в котре начищав свого меча. Підвівши

очі, він побачив перед собою Степаниду.

- Привіт. – сказала вона.

Нічого не відповівши, Марко опустив очі і продовжив начищати зброю.

- Я навіть не знаю як тебе звати. – не відступала амазонка.

- Марко. – буркнув він, не відриваючись від роботи.

Степанида дістала з за поясу довгий кинджал з прикрашеним золотом і дорогоцінним камінням руків’я.

- Ти врятував мені життя. – Степанида подала йому кинджал. – Візьми цю зброю в знак подяки.

Марко зупинився і подивився на товсту амазонку з низу до гори.

- Не треба мені подарунків. – сказавши це, він повернувся до свого попереднього заняття.

Добродушний вираз обличчя Степаниди змінився на кам`яний. Її губи зжалися в одну тоненьку лінію. Кинджал з її рук полетів у низ і встряв у землю біля ноги Марка. Вона мовчки розвернулася і пішла геть.

Марко провів її поглядом. Потім подивився на кинджал. Подумавши, він сховав кинджал у чобіт.

орони біля мосту? Мені здається він, щось задумав.

- Немає часу розгадувати його задуми. – Рішуче промовив Отаман. – Будемо діяти як і домовлялися.

Ядвіга, князь та отаман роз`їхались в різні сторони до своїх військ. Лише Нестор, ще деякий час, залишався на місці, вдивляючись туди де височів храм. Нічне небо затягнули чорні хмари. Крізь які, зрідка, проривалося світло повного місяця. В повітрі запахло дощем. Північ наближалася.