Розділ 38

Вибравшись з міста, вони осідлали двох здоровезних вовків, які мов вітер мчали сухим степом. Вони зупинялися лише для того, щоб тварюки могли попити води з тоненьких струмочків. Так пройшла доба.

Лютий привів Ольгу в якусь печеру, що знаходилась в скелі, яка одиноко стояла в гущавині лісу. Вони дісталися печери пізно в ночі без Молота. Дорогою, він кудись зник. Ольга настільки втомилася, що відразу ж заснула на засушених, духмяних травах.

Вона прокинулась тоді, коли настав ранок. Сонце піднялось над вершечками дерев. Хор пташиних голосів, дзвінким щебетом вітав новий день.

Тепер, Ольга могла розгледіти місце де вона знаходилась. Простора печера з гладкими, сірими стінами. На долівці лежав шар сіна. Біля протилежної стіни спав Лютий. В Ольги блиснув промінь надії на втечу.

Низька стеля не дозволяла випростатися на повний зріст. Ольга обережно підійшла до краю. Печера знаходилась на висоті декількох десятків ліктів від землі. Прямовисна стіна без жодного виступу. Вона й забула, що вчора Лютий взяв її на руки і застрибнув сюди. Ольга розчаровано повернулася назад.

Лютий продовжував спати. На його шиї, Ольга помітила мотузку з якимось медальйоном. Вона опустилася біля вовкулаки на коліна. На мотузці висів не медальйон а половина арабської монети. Такої ж самої як і в Романа. Обережно, двома пальцями, вона взяла половину монети. На її пальцях, теплий метал здавався невагомим.

Несподівано вовкулака прокинувся і швидко сів. Їхні обличчя опинилися зовсім поруч. Ольга змогла розгледіти всі татуювання на його обличчі. Вона незчулася, як Лютий її поцілував. Саме тому, поцілунок вийшов довгим. Занадто довгим. Ольга відштовхнула вовкулаку, відсунувшись до протилежної стінки.

- Більше так ніколи не роби. – промовила Ольга дещо згодом.

- Чому?

- Між нами не може нічого бути.

- Тому що я вовкулака? – в голосі Лютого почулася безнадія та гірка насмішка.

- Ні… - Ольга ніби виправдовувалась. – Я кохаю іншого.

Лютий пильно дивився прямо на неї. Ольга намагалася не зазирати йому в очі. Так продовжувалось деякий час. Потім Лютий вискочив з печери. Він довго не з`являвся. Тепер Ользі стало страшно від того, що вона залишилась сама.

тоді, коли вона готова була розплакатися від самотності, повернувся Лютий. Коли Ольга його побачила, їй стало набагато легше. В руках він тримав букет різнокольорових квітів та трав. Сівши напроти неї, Лютий дав їй букет. Спочатку, вона думала, що це сон. Але Лютий справді дарував їй квіти. Ольга їх узяла.

- Хто він? – продовжив почату розмову Лютий. – За що ти його кохаєш?

- Його звати Роман. – на деякий час Ольга замовчала. Ніби збираючись з думками. – Ми побули разом всього один вечір. Але так добре і затишно мені ще ні з ким не було.

- А мені добре і затишно з тобою. – просто сказав Лютий.

Від цих слів Ольга зніяковіла.

- Половинка монети. – промовила вона, міняючи тему розмови. – Звідки вона в тебе?

Лютий помовчав, потім відповів.

- Не знаю. Скільки я себе пам`ятаю, вона завжди була в мене.

- Але ж ти не завжди був вовкулаком. Може монета пов`язана з твоїм минулим життям?

- У мене немає минулого. Я, вовкулака. – зі злістю відрізав Лютий.

Ольга здригнулася. Вона злякано дивилася на Лютого. Він винувато опустив очі.

- Іноді. – промовив він. – Мені сниться сон.

Ольга зацікавлено подивилась на Лютого.

- Що саме тобі сниться?

Лютий замислився. Його погляд блукав десь далеко.

- Я бачу білу хату під соломою. Двох маленьких хлопчиків. Жінку й чоловіка. Діти біжать до річки гратися. Потім я бачу як маленького хлопчика посвячують у вовкулаки.

- Я бачила таку ж монету в одного чоловіка. – сказала Ольга. – Може ви з ним якось пов`язані?

Лютий відвів погляд.

- Ні. Це не можливо.

Запанувала довга мовчанка. Ця тиша гнітила їх обох. Вони були абсолютно чужими один для одного. Але Ольга розуміла, що Лютий ставиться до неї якось по особливому, не як до звичайної полонянки.

- Чому ти мене поцілував? – наважилась запитати Ольга, вже знаючи відповідь наперед.

- Бо я тебе люблю.

- Ти мене зовсім не знаєш.

- Його ти теж бачила всього лише раз у житті. – заперечив їй Лютий.

не знала, що на це відповісти.

Раптом Лютий відскочив назад і закричав, схопившись за голову.

- Ні! Я не хочу! – волав він, качаючись по долівці. – Я не хочу!

Ольга злякано дивилась на нього. Нарешті Лютий заспокоївся. Він лежав горілиць і дивився в гору перед собою.

- Що трапилось? – несміливо запитала Ольга, витираючи його спітніле чоло.

- Я повинен відвезти тебе до Фалука. – не дивлячись їй в очі, промовив Лютий. – Він мені тільки що наказав.

Ольга завмерла. Потім вона швидко відсунулась від Лютого.

- Будь-ласка, не роби цього. – заплакала вона. – Фалук мене вб’є. Клята тварюка! Ненавиджу тебе!

З усієї сили Лютий вгатив кулаком у стіну. Закревавлені шматки темно-сірої породи посипалися на підлогу.З грудей Лютого вирвався, повний безнадії та туги, вий.