Розділ 29

Ярич, Олеся та Роман переправились через Борисфен вище за течією від Кодака. Вони обережно їхали вздовж крутого берега, сподіваючись не натрапити на кочовиків та арів. Хоча вони їх і не бачили але чули як навкруги розносились відгуки бою.

- Кочовики штурмують Кодак. – здогадався Ярич.

Всі на мить зупинились, прислухаючись.

- Як ми потрапимо у фортецю? – запитала Олеся Романа.

- Є один спосіб. – Роман усміхнувся. – Ходімо! Треба поспішати.

Ледве Роман закінчив говорити, як стріла вдарилась в дерево, біля якого він стояв.

- Кочовики! – заволав Ярич. – Праворуч!

Десяток кочовиків бігли їм навперейми, находу стріляючи з луків.

- Швидко за мною! – вигукнув Роман, кинувшись уперед.

Стріли кочовиків пролітали поруч або застрявали в стовбурах дерев. Відстань поступово скорочувалась. Олеся, не зупиняючись,

зі свого лука одна за одною декілька стріл. Троє кочовиків залишились лежати на землі.

На Романа налетів кочовик, що біг перший. Йому вдалося поранити коня в ногу. Скакун упав, ледь не придавивши вершника.

Роман покотився по землі, здираючи шкіру на руках і спині. Йому вдалося стати на ноги. Це допомогло йому врятуватися від ударів кочовика. Шаблі висікали жмути іскор. Кочовик намагався відрубати Роману голову. Але той ухилився і рубонув шаблею з гори до низу. Кочовик ухилився і шабля вдарилась об землю. Кочовик став на неї і заніс над козаком свою шаблю.

Роман зірвав з пояса дерев`яний молоток і вдарив ним кочовика по обличчю. Почулося коротке волання та хрускіт кісток. Не чекаючи поки він отямиться Роман проколов його шаблею.

Повернувшись, він побачив перед собою іншого кочовика. Але не встиг Роман нічого подумати, як сокира Ярича проломила голову ворогу. Роман кивнув Яричу на знак подяки.

Прямо до них бігли п`ятеро кочовиків. Але їх зупинило вміння Олесі швидко та влучно стріляти. Вона миттю зупинила трьох кочовиків. Останні відступили.

- Що не кажіть, а я сьогодні вбила більше кочовиків ніж ви. – задоволено промовила Олеся.

- Зараз прийде підмога. – Роман витер піт з чола. – Треба поспішати.

Відпустивши коней вони спустилися, крутим, майже прямовисним, берегом до річки. І відразу опинилися по груди в воді. Обличчя Ярича стало білим мов крейда.

- Будьте обережні, - застеріг Роман. – На дні багато старих дерев та каміння. Йдіть за мною. Не відставайте. Що з тобою? – глянувши на Ярича, запитав він.

- Нічого. – ледве видавив з себе горянин.

вони повіфльно просувалися вздовж берега. Вода потрапляла в рота та носа. Звуки бою ставали все голосніше. Ось вони вже чули у себе над головами говірку кочовиків, бряцання зброї та тупотіння ніг. Вони також могли бачити верхівки масивних башт Кодака.

- Вже близько. – тихо промовив Роман.

Їм доводилось досить часто зупинятися, коли кочовики підходили занадто близько до краю берега. Кодак буквально висів над ними. Роман зупинився.

- Тут.

- Тут? – здивувалась Олеся.

- Що значить тут? – сказав Ярич.

- У фортеці є колодязь. – пояснював Роман. – Вода в нього надходить прямо з Борисфена. Ми пропливемо по тунелю і опинимося у фортеці.

- Я не вмію плавати. – сказав Ярич.

- Що?! – вигукнула Олеся.

- Чому ж ти раніше не сказав? – запитав Роман.

- Звідки я знав, що нам доведеться плавати.

Роман з пересердя плюнув.

- Гаразд. Вчиться немає коли. Набирай побільше повітря і греби руками та ногами з усієї сили. Головне не втрачай мене з поля зору. Спочатку пливу я, потім Ярич. Олеся, будеш його підстраховувати. Зрозуміло? – Ярич та Олеся кивнули. – Ну, Боже поможи.

Олеся торкнулася плеча Ярича.

- Можеш спокійно пудити в штани. Одяг і так мокрий.

Ярич вимушено усміхнувся.

Роман пірнув першим. За ним Ярич та Олеся. У темній воді

було дуже важко щось розгледіти. Роман з великими труднощами знайшов тунель. Отвір виявився достатнім, щоб в нього змогли просунутись двоє дорослих людей.

Ярич з усієї сили гріб руками та ногами, відштовхуючись від усього, що траплялося. На щастя він помітив куди заплив Роман. Повітря в легенях ставало все менше. Ярич почав задихатися. Він зупинився. Навколо була суцільна темрява. Душу та розум Ярича заполонив страх. Він почав кидатися в різні боки намагаючись знайти вихід.

цей момент, Ярич відчув як хтось схопив його за плечі і чиїсь вуста міцно притислись до його вуст. Потік повітря заповнив легені. До Ярича повернулася свідомість. Олеся скерувала його в правильному напрямку.

Роман зробив останнє зусилля і виринув на поверхню. Він опинився в підвалі, посередині якого знаходилось невеличке озерце.

- Всі нормальні люди заходять через двері і тільки ти, Романе, вибрав самий несподіваний спосіб! – Рознісся, луною по підвалу, чийсь голос.

Роман виліз із води на кам`яну підлогу. Перед ним стояв старий але ще міцний, невисокий козак.

- Перед дверми занадто багато сміття. – відповів Роман. – Здрастуйте, дядьку!

- Здоров, синку! Де ж ти був? Кажуть, ніби ти викрав дочку князя арів. Через тебе тут таке почалося…

- Брешуть.

- Що це, ти, виглядаєш там? – запитав дядько, помітивши, що Роман не зводить очей з поверхні озерця.

- Я прийшов… Вірніше приплив не сам. – сказав Роман. – Щось їх довго немає.

- Кого?

Не встиг Роман пояснити, як на поверхні почали з`являтися бульбашки. Вслід за ними показалася голова Ярича а потім Олесі. Вибравшись на берег, Ярич, жадібно хапаючи повітря, знеможено ліг на спину.

- Чому так довго? – запитав Роман.

- Так вийшло. – махнула рукою дівчина.