Розділ 27

Світанок невблаганно розпливався землею. Яскраво червоне сонце викочувалося в небо. Степ поступово перетворювався в густий ліс.

Незважаючи на швидкість, вовк впевнено оминав дерева, шукаючи найкращий шлях. Лютий прикривав Ольгу собою, тому жодна гілка не зачепила її.

О півдні, Лютий зупинив вовка біля маленького струмка. Погладивши величезну темно-сіру голову, вовкулака коротко свиснув. Звір крутнувся на місці і зник серед старезних кленів та дубів. Якийсь час чувся шелест і тріскотіння дрібних гілочок.

Напившись, вони сіли під древнім дубом. Звуки лісу заспокоювали. Тіло розслабилося після виснажливої подорожі на вовчій спині. Лютий тримав Ольгу за руку поки не заснув.

Ольга очікувала слушного моменту. І ось він настав. Вона почала обережно звільнятися. Це виявилось не так просто. Одного разу коли Ольга занадто різко потягнула руку, Лютий заворушився. Вона заклякла. Її серце шалено колотилось. Холодний піт котився по всьому тілу.

в решті решт, вона таки звільнилася. Намагаючись не шуміти, Ольга стримувала себе, щоб не побігти. Коли їй здалося, що вона відійшла достатньо далеко, вона щодуху помчала вперед.

Ольга швидко бігла, оминаючи дерева. Думка про близькість вовкулаки додавала енергії, особливо тоді коли вона готова була впасти від знемоги. В кінці кінців сили покинули її. Ольга впала у невеличкий рівчак, зарослий кущами. Серце ось-ось вискочить з грудей. Здається, його стукіт чути на увесь ліс.

Ольга прислухалася. Погоні ніби немає. Вона обережно визирнула зі свого укриття. Нікого.

нестерпно боліло. Ольга змусила себе підвестися. Вона вирішила йти на північ, думаючи, що так їй вдасться дійти до земель арів.

Сонце невблаганно опускалося на свій спочинок. В лісі швидко темніло. Ольга почала задумуватись, де б їй знайти місце на ночівлю.

Зовсім несподівано вона вийшла на галявину. Мало того, ця галявина була заповнена людьми. Вони розводили багаття, хтось готував вже їжу, хтось возився зі зброєю, інші голосно розмовляли та сміялися.

ніхто не помічав. Вона стояла біля дерев і роздивлялася людей. Вони були схожі на тих піратів, яких Ольга зустрічала нещодавно. Вона намагалася зрозуміти хто вони, шо тут роблять? Разом з тим Ольга раптом відчула, що ці люди можуть завдати їй шкоди. Вона несвідомо почала відступати назад до лісу. Але тут її помітили.

- Ти хто? – здивовано запитав чоловік, що проходив неподалік.

- Я…я просто…гуляю. – Ольга відступала за дерева.

- Стій! Ходімо зі мною. – чоловік взяв її за руку і потягнув в табір.

Люди кидали свої справи і з цікавістю роздивлялися її. Чоловік підвів Ольгу до єдиного намету в таборі.

- Грицько! – вигукнув він. – Грицько!

З намету вийшов маленький і товстий, мов шар, чоловік. Він мав козацького оселедця, якого він постійно закручував за вухо.

- Який я тобі Глицько! – по причині відсутності двох передніх зубів, Грицько погано вимовляв деякі літери. – Я отаман! Скільки лазів повтолювати?! – Сердився він писклявим голосом.

- Дивись кого я привів. – чоловік пропустив мимо вух обурення отамана.

Грицько заспокоївся і перевів увагу на Ольгу. Він роздивлявся її, клацаючи при цьому язиком. Ольга дивилась на нього звисока, адже була на голову вище від нього.

- Яка класуня! А-я-я. Звідки вона, Зенон? – звернувся Грицько до чоловіка, який привів Ольгу.

Той стиснув плечима.

- Не знаю. З лісу вийшла.

- Як тебе звати? – Грицько намагався подивитися Ользі прямо в очі але в нього не виходило.

- Ольга. – вона намагалася не виказувати страху.

Грицько провів своїми коротенькими пальцями по її щоці. Ольга відвела голову мов від гадюки.

- А ти гална. – промовив він. – Хоцес бути длузиною отамана? Моєю длузиною.

З намету вийшла висока, худа жінка. Вона носила штани з оленячої шкіри і таку ж жилетку. Жінка мала довге волосся яскраво-рожевого кольору та золоту сережку в лівій ніздрі.

- Кого це ти тут в дружини береш?! – грізно промовила жінка.

Грицько відскочив від Ольги мов ошпарений.

- Я залтую, залтую, Ксенія. – виправдовувався Грицько. – Зенон знайшов якусь дивну дівчину і пливів її сюди. От я її і лозпитував.

Ксенія підійшла до Ольги, роздивляючись її чіпким колючим поглядом. Навколо зібрався натовп, чекаючи, що буде далі.

- Хто ти? – запитала жінка.

- Я дочка князя арів, Максима. – відповіла Ольга.

Настала мертва тиша. Чулося лише тріскотіння гілляк у багаттях та шум вітру. Потім Ксенія залилася голосним сміхом. Всі навколо підтримали її. Хтось качався по землі, дриґаючи ногами, хтось тикав в Ольгу пальцем. Зенон скромно посміхався. Грицько гигикав, час від часу хрюкаючи мов порося.

- Як…як ти сказала? Дочка… - Ксенія зайшлася черговим нападом сміху. – Дочка князя. Тоді я сам князь.

Це ще дужче розсмішило натовп.

- Люба, а ти на нього схоза. – Крізь сміх ляпнув Грицько.

Ксенія вмить стала серйозною. Вона гнівно глянула на Грицька, від чого той наче похлинувся, припинивши сміятися. Побачивши Ксенію сердитою, натовп мов вітром здуло.

- А ти, чого шкіришся?! – визвірилась вона на Зенона.

Той миттєво сховав усмішку.

- Люба, мозе вона навізена? – подав голос Грицько.

- Заткнися! – відмахнулася Ксенія від нього і подивилася на Ольгу. – Не знаю хто ти, але Одноокий Алі дасть за тебе непогані гроші. Поспиш сьогодні зі мною в наметі. А завтра відвеземо тебе до нього.

- Люба, а як зе я? – застогнав Грицько.

- Ніч тепла, не змерзнеш. – Відповіла Ксенія. – Намет тільки для дівчаток. Ги-ги.

Тісний і темний намет міг вмістити лише двох. Пахло кислим молоком і брудним одягом. На долівці лежали звірячі шкури.