Розділ 24

На лівому березі Борисфена переважали гаї, які невдовзі звільнили місце безкрайому степові.

Ольга та Марічка йшли цілу ніч та цілий день, зупиняючись лише на короткий відпочинок. Десь о півдні, з вершини пагорба, Ольга побачила вдалині якусь чорну цятку. Від розпеченого, степовим сонцем, повітря, здавалося, що вона пливе.

- Що це? – запитала Ольга, вказуючи на цятку рукою.

Марічка подивилася в той бік, прикривши долонею очі від сонця.

- Це образ Великої Матері Сови, витесаний з каменю. Він стоїть в головному селищі амазонок. Нам треба туди.

Пробираючись крізь високу траву, вони то спускалися в долину то піднімалися на черговий пагорб. Кожний наступний крок вдавався все важче. Втома та спрага давали про себе знати. Хоча врешті решт їм пощастило. В одній долині дівчата натрапили на гайок в якому протікав струмок.

Впавши на коліна, вони жадібно пили прохолодну воду. Підвівши голову Ольга побачила як п`ять амазонок направили на них заряджені стрілами луки.

- Повільно встаньте. – промовила одна товста товста. Лук в її руках здавався іграшковим. – Хто ви такі?

- Я амазонка. – сказала Марічка. – Мене звати Марічка, з роду Солохи. Це Ольга – дочка князя арів. Нас викрали вовкулаки. Але ми втекли від них.

Почувши хто така Ольга, амазонки здивовано перезирнулись і опустили луки.

- Я, Степанида, з роду Параски. – сказала товста амазонка. – Ми раді сестро, що ти повернулася до дому.

Ольгу та Марічку посадили на коней і повезли в селище амазонок. Воно знаходилось на рівнинній місцевості, оточене глибоким ровом та високим, земляним валом. На його верхівці стояв високий паркан зі стовбурів дерев. На схилах валу щільно росли колючі кущі, серед яких ховалися гострі палі. Через рів перекидався дерев`яний міст, який впирався в такі ж дерев`яні та високі ворота.

Амазонки в`їхали в селище. Ольга з цікавістю роздивлялася навколо. Дорога, по якій вони їхали, розділяла селище на дві рівні частини. В обох частинах, в правильному порядку, стояло багато наметів зі шкір вбитих тварин. Галасливі зграї малолітніх дівчаток носилися по селищу.

вразило кам`яне божество, що стояло в самому центрі селища. Це була жінка з гострою головою сови. Вона мала складені на грудях руки. Ноги поступово переходили в кам`яну брилу, яка вгрузала в землю. Кам`яна жінка ніби підпирала собою блакитне небо.

Ольгу та Марічку підвезли до намету, що стояв біля підніжжя божества. Цей намет відрізнявся від інших більшим розміром та барвистими кольорами шкір. Степанида увійшла у намет. Через мить вона вийшла з відти з Ядвігою. Побачивши її Ольга полегшено зітхнула. Ядвіга ж залишалася незворушною. Вона підійшла до Ольги і довго дивилася на неї.

- Вкиньте її в яму. – наказала Ядвіга.

Від цих слів Ольга спочатку втратила дар мови.

- Пані Ядвіга, - отямилась вона коли її потягли кудись, - я нічого не розумію! Це напевне якась помилка!

- Через тебе, твій батько оголосив нам війну. Моя дочка зникла. Тому ніякої помилки немає. Ми обміняємо тебе на три мішки золота і мир з арами. Я сказала вкиньте її в яму! – роздратовано махнула рукою Ядвіга.

Почуте Ольгу вразило. Її тіло обм`якло. Вона слухняно пішла за амазонками.

Ольгу підвели до глибокої ями, що знаходилась в дальньому кінці селища. Вона спустилась туди по драбині, яку потім підняли на гору. Зверху яму накрили дерев`яною решіткою. Сперте сире повітря забивало подих. Ольга приречено сіла в куток на вогку землю.

Не відомо скільки вона так просиділа як раптом до ями хтось підійшов. Ольга підняла голову. То виявилась Марічка. Вона спустила на мотузці глечик з водою.

- Попий. – промовила Марічка.

Ольга відвернулась до земляної стінки. Марічка тяжко зітхнула.

- Ти можеш на мене ображатися але від спраги помирати не варто. Згадай як ми були у вовкулаків, потім мавки, потім пірати. Від усіх них ми змогли втекти. У порівнянні з тим, що ми пережили, це просто дрібниці. Подумай краще про те, що ти скоро будеш вдома.

Трохи повагавшись, Ольга взяла глечик. Вона жадібно випила всю воду.

- Три мішка золота. – сказала Ольга. – Занадто багато для скарбниці. Мій народ не настільки заможний.

- Молись своєму богові. – відповіла Марічка, спускаючи торбинку з харчами та ковдру. – Все буде гаразд. Відпочивай, завтра я прийду.

Ольга повечеряла тим, що принесла їй Марічка, сіла на ковдру і заснула. Вперше в житті Ользі нічого не наснилося. Вона ніби провалилася в темну, бездонну прірву.

Раптом Ольга відчула як вона піднімається в гору. Розплющивши очі, вона побачила як на неї спадає зоряне небо. Вона хотіла закричати але чиясь сильна рука затулила їй рот. Остаточно прокинувшись, Ольга зрозуміла, що її тримає Лютий. Він стояв над ямою, в якій нещодавно була Ольга, і уважно роздивлявся навколо. В селищі стояла тиша.

Притиснувши Ольгу до грудей, Лютий зробив стрибок. Від змішаного почуття страху та захоплення, в Ольги перехопило дух. Здавалося, що вони піднеслися до самих зірок і якусь одну з них можна дістати рукою.

Лютий опустився по інший бік валу та рову. Там їх чекав здоровезний вовк. Побачивши їх, він став на чотири лапи і загарчав.
- Якщо не хочеш, щоб хтось постраждав; мовчи, - сказав Лютий.

Ольга ледь кивнула. Вовкулака посадив її на звіра і сам сів позаду неї. Дівчина міцно вхопилася за жорсткий загривок. Вовк тхнув, як сотня бродячий псів. Лютий свиснув. Звір відштовхнувся задніми лапами і помчав у глиб нічного степу. Ользі залишалося тільки змиритися з долею, яка посилала їй чергове випробування.