Ніч Молоха

Розділ 23

Новий день лише тільки починався. Темрява поступово втрачала свою силу. Стояв густий туман. Все навколо здавалося сірим. Вранішній холод проникав крізь одяг. Роман та його друзі наблизились до паромної переправи. Там вже стояли декілька чумацьких підвод. Люди зібралися біля багаття, стиха розмовляючи між собою.

З куреня, що стояв під розлогою вербою, чулися крики та стогони. Вони то припинялися то лунали з новою силою. Люди, біля багаття, в такі моменти повертали голови в той бік. Роман підійшов до гурту..

- Що це за крики? – запитав він.

- Паромник підібрав, на березі в ночі, чоловіка. – відповів худорлявий чумак в солом`яному брилі. - На ньому немає живого місця. Постійно кричить про вовкулаків. – Чумак затягнувся люлькою. – Мабуть не виживе.

- Хіба вовкулаки підходять до Борисфена? – здивувався Роман.

Чумак лише стиснув плечима. Роман повернувся до своїх.

- Там, - він вказав на курінь, - лежить поранений чоловік. Він повторює слово вовкулаки.

- Ходімо подивимось. – промовив Нестор. – Гресь, залишайся з кіньми.

Біля куреня сидів паромник – маленький, засмаглий дід з сірою бородою і в поношеному, солом`яному капелюсі. Поранений лежав поруч, вкритий до шиї ковдрою. Ним виявився Рудий. Замість обличчя суцільна рана. Рудий заснув, але й у вісні повторював слово: вовкулаки.

- Доброго здоров`я! – привітався Нестор.

Старий підвівся і зняв капелюха.

- Доброго здоров`я, отче!

- Хто цей нещасний?

- Я гадаю, що це пірат, отче. – відповів паромник. – Нажаль я нічого не можу зробити. Рани занадто тяжкі.

Нестор поклав йому руку на плече.

- Яхве не забуде твоє добродійство.

Старий вклонився. Нестор присів біля пораненого. Рудий розплющив очі. Вигляд Нестора його злякав. Він спробував підвестися, щоб втекти але не зміг.

- Не бійся. – притримав його Нестор. – Я, священик Яхве.

- Я… хочу… сповідатися, отче. – Рудому було важко розмовляти.

- Слухаю тебе.

- Я наробив… дуже багато… поганого в житті. – почав Рудий. – Я вбивав і грабував. Отче… чи зможе Яхве мене… мене простити?

- Якщо від щирого серця сповідаєшся то простить. – відповів Нестор.

- Від… чистого… серця. – Рудий закрив очі.

Всі подумали, що він помер. Але Рудий прийшов до тями. Обвівши поглядом присутніх, він почав розповідати.

- Сьогодні в ночі… ми взяли на корабель полонянок….двох дівчат. Я з другом… знайшли їх у лісі. На корабель напали… вовкулаки. Вони нікого не щадили… вбивали всіх. – Рудий замовк, щоб перепочити.

Почувши розповідь Рудого, Роман напружився. Він думав про те, що б це могло бути: збіг чи одна з тих дівчат справді Ольга.

- Вовкулаки… - продовжував Рудий. – ніколи не підходили… до Борисфена. Щось змусило їх… зайти аж сюди. Вони шукали тих двох… дівчат.

Роман схопив Рудого за плечі. Той застогнав.

- Що сталося з дівчатами?! – закричав Роман. – Вовкулаки їх

знайшли?!

- Роман, відпусти його. – промовив Нестор.

- Я… бачив… - Відповів Рудий, коли Роман його відпустив. – як дівчата… стрибали за борт.

Промовивши останні слова, Рудий застогнав і завмер. В широко розкритих очах поступово згасало життя. Нестор закрив їх рукою.

- Він помер. – Нестор подивився на Ярича та Романа. – Треба його поховати.

Хлопці кивнули. В двох вони викопали могилу під вербою і поховали Рудого.

Далеко в Арограді, в темній кімнаті княжого палацу, дух Фалука вирвався з його тіла і понісся над просторами Дулібії. Пролітаючи над Борисфеном, він помітив гурт людей біля паромної переправи. Серед них Фалук впізнав Нестора, Романа та інших.

- Якщо вони не загинули в пазурах звірів, – промовив він, - нехай помруть від чар русалок.

Нестор подивився в гору на сіре небо. Навколо так само стояв густий туман.

- Сонце вже мало б піднятися. – промовив паромник. – Я ще ніколи не бачив такого туману.

- Ми зможемо переправитись? – запитала Олеся.

- Так. – кивнув дід. – Але вам тоді доведеться заплатити подвійну

ціну. Чумаки не хочуть плисти в таку погоду.

- Ми заплатимо. – промовив Нестор.

Завантаживши коней, люди відчалили від берега. Чумаки розпалили велике багаття, щоб паромник міг орієнтуватися в тумані. Але це виявилось марним. Бо зовсім скоро, берег та багаття поглинув туман. Паром опинився ніби між небом та водою. Коні нервово іржали, переступаючи з ноги на ногу.

Олеся стояла біля поручнів порому, марно вдивляючись в туман перед собою. До неї підійшов Ярич.

- Ось, тримай. – він дав їй букет з декількох синіх квіток та трав.

Олеся здивовано подивилася на букет, потім на Ярича. Здивування поступово змінювалося на розгубленість.

- Це… мені? – перепитала вона, ніяковіючи.

- Так.

- Гарні. – Олеся зачаровано роздивлялася квіти.

- Мені здається, що тобі ніхто в житті не дарував квітів.

- Так, ніхто.

- Як же ж тоді чоловіки вашого племені залицяються до жінок?

- Залицяються?

- Так, залицяються. – сказав Ярич. – Якщо чоловікові подобається якась жінка, то він починає виказувати їй знаки уваги, щоб дівчина помітила його.

- В нашому племені немає чоловіків.