Розділ 19

Вони вже довгий час пробиралися крізь хащі. Ольга почала втомлюватися.

- Куди ми йдемо? – запитала вона.

- В землі амазонок. – Відповіла Марічка, збиваючи гілки великим ножем, завбачливо прихопленим з селища.

- Я втомилася. – Ольга сіла під деревом. – А чому б нам не йти в моє плем`я?

Марічка опустилася поруч, встромивши ніж у землю.

- Тому що до амазонок найближче.

- Ти знаєш дорогу?

- Так. – Марічка встала. – Нам треба як най далі відійти від селища. Підводься.

Ліс ставав все густішим. Сонячне проміння ледве пробивалося крізь щільну, листяну ковдру.

- Ти впевнена, що ми йдемо правильно? – поцікавилась Ольга.

- Так. – кинула Марічка через плече.

Над вечір стало прохолодніше. Вечірня роса намочила їхній одяг. Темрява почала поволі огортати все навколо. Марічка зупинилася.

- Йти далі немає сенсу. Доведеться заночувати тут.

- Я змерзла і змокла. Давай розведемо багаття.

- Вовкулаки можуть побачити вогонь або почути дим.

Вони сіли під розлоге дерево. Марічка дістала з кишені окраєць хліба.

- Тримай. – вона дала Ользі половину.

Дівчата жадібно взялися до їжі. Потім вони допили рештки води з фляги, що була у Марічки.

- Як так вийшло, що ти встигла взяти ніж, воду та хліб? – промовила Ольга.

- Одразу, як почулися твої крики і Лютий забіг у будинок, якийсь голос підказав мені зробити це.

- Голос?

- Так, голос. Я почула його тут, - Марічка показала на місце де було її серце, - в середині.

Ольга обхопила себе руками, намагаючись зігрітися. Вони помовчали.

- Ніколи не думала, що Лютий здатен зробити такий вчинок. – заговорила Марічка.

- Чому він це зробив? – сказала Ольга.

Марічка тихо засміялась.

- Хіба ти не розумієш? Він же в тебе закохався.

- Але ж він вовкулака.

- Ну той, що. Любов приходить в кожне серце.

Ніч повністю вступила в свої права. У лісі завирувало нічне життя. Дівчата щільніше притиснулись одна до одної. Білий вогник блимнув між деревами і відразу зник.

- Що це? – прошепотіла Ольга.

не встигла відповісти. З`явився новий вогник, за ним інший. Незабаром їх оточила ціла вервечка таких вогнів. Вони почали наближатися, розганяючи темряву. Зазвучала спокійна, мелодійна пісня. Її співав хор дівочих голосів. Ольга та Марічка зі страхом та цікавістю спостерігали за тим, що відбувається.

Зі світла виринули дівчата. В білих сорочках до самої землі. На головах вони мали вінки з лісових трав та квітів. З під вінків виднілося розпущене, довге волосся. В рука вони тримали тростини з білим вогнем, який не спалював а просто світим ніжним світлом.

Одна з дівчат наблизилася до Марічки та Ольги. Найпишніший вінок прикрашав її голову.

- В ночі в лісі буває холодно та небезпечно. – промовила вона. – Ви можете піти з нами.

- Хто ви? – перезирнувшись з Ольгою, запитала Марічка.

- Нас називають мавками. – відповіла незнайомка. – Матінка природа наказала нам охороняти лісове царство. Мене звати Агнета. Я запрошую вас до себе в гості.

Марічка з Ольгою знову перезирнулися.

- Нас переслідують вовкулаки. З нами у вас можуть бути неприємності. – попередила Ольга.

- Залиште нам цей клопіт. – заспокоїла Агнета. – Прошу.

Ольга та Марічка прийняли запрошення. Мавки взяли їх за руки і повели в глиб лісу. До Агнети підійшла одна з мавок.

- Фалук сказав: щоб ми відразу його попередили.

- Я знаю, що сказав Фалук, Варвара. – відповіла Агнета. – Нехай Фалук почекає. Поки, що.

Варвара подивилася Агнеті в очі.

- Фалук дуже небезпечний. На твоєму місці, я б не йшла йому наперекір.

Агнета витримала погляд Варвари.

- Ти не на моєму місці, Варвара. Хоча я знаю, що ти цього прагнеш. І поки я головна, знай. Я не зроблю нічого щоб суперечило інтересам мавок.

Агнета пішла слідом за іншими мавками. Варвара проводжала її поглядом повним злості та заздрощів.