Розділ 17

Сонце піднялося у найвищу точку і нещадно пекло. Оборонці застави відбили вже третю атаку кочовиків. Їхні ряди поріділи. Навкруги палали пожежі. Їдкий дим забивав дихання. Поле перед заставою вкрилося трупами кочовиків.

Петро стояв на стіні і дивився в бік кочовиків, приклавши долоню до чола. На його правій щоці запеклася кров з рани. Дмитро став поруч. Його ліве плече було перев`язане ганчіркою, почервонілою від крові.

- Ну, як там?

- Мабуть це буде остання атака. – сказав сотник. – Для нас.

- Значить виставимо найвищу ціну за наші життя. – промовив Дмитро.

Кий сидів, обіпершись спиною на дерев`яну стіну. Він дивився байдужим поглядом на свої руки, червоні від чужої крови. Кий сьогодні вперше вбив людину.

Це сталося при першій атаці кочовиків. Спочатку оборонці зустріли їх хмарою стріл але вони все одно змогли видертись на стіни. Здавалося, що їм немає кінця. На місці вбитого кочовика з`являвся інший.

Від страху Кий просто стояв і дивився як навколо нього вирував бій. Він бачив як біля нього бився з двома кочовиками Іван. По черзі він розправився з кожним із них. Але він не помітив як позаду нього з`явився інший кочовик. Він вже підняв меч щоб вбити Івана.

Аж раптом якась невідома сила штовхнула Кия вперед. Він відбив удар кочовика. Тіло Кия працювало окремо від мозку та почуттів. Він ніби з боку спостерігав за собою. Удар і ще удар. Гостре залізо увійшло в людське тіло. Кий відчув в себе на руках щось гаряче. Кочовик захрипів і впав до його ніг.

- Дякую, друже! – Іван підбадьорливо поплескав Кия по плечі.

Далі для Кия все відбувалося як в тумані. Події змінювалися з неймовірною швидкістю. Волання помираючих, дзенькіт зброї і смерть, смерть, смерть. Але Кий ніяк не міг забути очі першого вбитого ним кочовика. Голос Михайла вивів його з оціпеніння.

- Зараз підуть знову.

Степан подивився на сонце.

- Хочеться пірнути у річку. Побовтатись у воді. – Він зітхнув. – А замість цього доводиться помирати. Шкода. – Степан подивився на Кия. – Ти як, хлопче?

лише кивнув.

– Я бачив як ти бився. Молодець. Головне нічого не бійся.

- Воїни!! – над заставою пронісся голос Петра. – Брати!! Я гордий з того, що був вашим командиром і бився з вами пліч о пліч! Я не буду вам брехати! Можливо ніхто з нас не повернеться до дому!

Вояки підводились на ноги, щоб стоячи послухати останні слова сотника.
- Але щоб не сталося! Ми з честю виконали свій обов`язок! Для мене ви всі герої!! Кожний з вас!! Тож давайте покажи цим косооким як помирають ари!!

Останні слова сотника потонули у дружних вигуках солдат.

Незабаром кочовики пішли в наступ. Вони насувалися чорною хмарою. Оборонці застави зустріли їх стрілами. Але їх було замало, щоб зупинити навалу.

- Вони хочуть вибити браму! – вигукнув Дмитро, помітивши як кочовики підкочують до воріт знаряддя для розбиття стін.

- Стрільці, на браму швидко! – скомандував Петро.

Воїни виконали наказ. Кочовики, що котили знаряддя впали від стріл. На їхнє місце стали інші. Але й цим не вдалося наблизитися до брами. В бік брами полетіли стріли кочовиків. Декілька воїнів загинуло. Ціною багатьох життів, кочовикам вдалося підкотити стінобитне знаряддя до брами. Від удару ворота здригнулися.

Кий відбивався від кочовиків, що дерлися на стіну. Він вже збився з ліку скількох кочовиків він убив. А вони все одно йшли вперед.

- До брами!! – волав Петро. – Дмитре, візьми на себе браму!

- Іван, Степан, Михайло, Кий! За мною! – наказаав Дмитро.

Вони помчали вниз, розчишчаючи дорогу від кочовиків. Вони підібрали луки та стріли вбитих стрільців.

Брама здригалася від ударів. Зі стін падали вбиті воїни. Дмитро вишикував свій маленький загін.

- Стріляти всім разом по моїй команді! – сказвив Дмитро.

Воїни мовчки вклали стріли в луки.

З кожним ударом брама піддавалася. Чувся тріск зламаного дерева. Від напруження Кий цокотів зубами наче від холоду. З тріском брама впала, піднявши хмару пилюки. В отвір ринув натовп кочовиків.

- Вогонь! – вигукнув Дмитро.

П`ять, одночасно випущених стріл поклали кочовиків, що йшли в першому ряді. Слідом за ними полетіли наступні п`ять стріл. Потім наступні. Всі вони досягли своєї мети. Гора трупів дещо збила темп наступу кочовиків.

- Вперед! – Дмитро вихопив меча і повів за собою своїх воїнів.

Вони билися завзято. Так як можна битися у свій останній бій. В кожний удар вкладалася вся сила на яку тільки здатна людина. Дмитро та його воїни стали спиною один до одного і здавалися маленьким островом навколо якого вирувало бурхливе, людське море.

Петро відбивався від шістьох кочовиків. Він стікав кров`ю але продовжував боротися. Нарешті сили його покинули. Шість мечів прокололи його тіло.

Кочовики заполонили всю заставу. Марко пробирався крізь кочовиків розмахуючи мечем. Вони не могли до нього підступитися. Хто б не наблизився до Марка, той відразу падав замертво.

- Іван! – волав Марко, блимаючи єдиним оком. – Іван!

Іван тим часом відбивався від кочовиків. А їх ставало все більше. Кий вже нічого не чув і не бачив. Він забув хто він і де знаходиться. Існувала лише одна ціль – вбити як найбільше кочовиків. І в цю мить Кий побачив як два кочовика прокололи Івана.

- Ні! – закричав Кий, підбігаючи до нього.

Він з ходу вбив кочовика. З іншим довелося повозитися. Кий впав на коліна перед Іваном, взявши його голову. Іван прохрипів. З його рота потекла кров. До них добрався Марко.

- Іван! Іван! – тряс він мертве тіло свого брата.

Але Іван не озивався. Марко відсутнім поглядом подивився на Кия.

- Чого ти сидиш?! Бий їх!!