Розділ 14

Вже другий день Ольга сидить зачиненою. Марічка приносить їй сніданок, обід та вечерю. Одного разу вона принесла Ользі невеличкий букет квітів. Маленькі, блакитного кольору квіточки з дрібним листям, пахли сонцем та вітром. Таких квітів Ольга ще не бачила.

- Що це за квіти? – запитала вона в Марічки.

- В мене на батьківщині в степу, їх називають Дівочі сльози. – відповіла та. – Тут в лісах вони не ростуть. Мабуть насіння причепилось до мого одягу а тут насіялось.

Крім Марічки до Ольги заходив Лютий. Він нічого не говорив, просто сидів і дивився на неї. Спочатку Ольгу це лякало. Потім почало дратувати. Вона відчувала, що Лютий дивиться на неї якось по особливому. Ольга вирішила цим скористатися.

Діждавшись його приходу, вона сіла за столом і стала дивитися у вікно, легенько погладжуючи пальцем квіти.

- На дворі така чудова погода. – ніби сама до себе промовила вона, продовжуючи дивитись у вікно. – Сонечко світить. А я тут сиджу в чотирьох стінах. – Ольга зітхнула. – Так хочеться вийти надвір.

Вона повернулась до Лютого. Той сидів незворушно.

- Можна мені вийти на вулицю?

Лютий заперечно захитав головою. Ольга знову зітхнула і повернулася до вікна. Але раптом, швидко підвелася, підбігла і сіла поруч з Лютим, взявши його за руку і зазираючи в очі.

- Ну, будь-ласка. – благально промовила вона. – Будь ласка.

Якусь мить Лютий вагався. Але потім взяв Ольгу за руку і повів за собою. Опинившись на подвір`ї, Лютий завів Ольгу за будинок, в якому вона була. Жестом він показав Ользі, що вона може тут прогулятися. Ольга пройшлася зі сторони в сторону. Лютий невідривно спостерігав за нею.

- “ Треба якось вибратися з селища. – думала Ольга. – Повинен бути ще якийсь вихід, крім головного. “ – Мені потрібно побути самій. – Вголос сказала вона.

Лютий відмовив. Ольга наблизилась до нього, зазираючи в очі.

- Але ж я жінка. Мені треба.

І цього разу Лютий здався. Він покірно повернувся і пішов, залишивши Ольгу саму. Почекавши поки він зникне за будинком, намагаючись не шуміти та озираючись по сторонам, щоб нікому не потрапити на очі, Ольга йшла в здовж паркану, сподіваючись знайти вихід. І вона таки його знайшла.

Маленький прохід, з масивними, дерев`яними дверми, зачиненими на залізний засув. Не відразу повіривши в таке щастя, Ольга взялася відтягувати засув. Це виявилося не легким завданням. Здерши пальці до крові та обливаючись потом, Ольга змогла зрушити засув лише зовсім трошки. Але відчуття близької свободи підбадьорювало її. З подвійною енергією вона стала до роботи.

Поволі засув піддавався. І от, коли до омріяної мети, залишалось вже зовсім трошки, чиясь сильна, засмагла рука повернула засув на місце. Ольга обернулася. Перед нею стояв Лютий.

- Ненавиджу! – закричала Ольга, б`ючи кулачками в його широкі груди. – Ненавиджу вас всіх! Відпустіть мене! Відпустіть!

Вона безсило опустилась на траву і тихо заплакала. Лютий обережно взяв її на руки. Ольга не пручалася. Сили остаточно покинули її. Лютий відніс Ольгу до будинку і поклав на ліжко. Вона відразу ж відвернулася від нього до стіни. Лютий вийшов з кімнати.

- Ієшуа, допоможи мені. – молилася Ольга. – Прошу тебе, Ієшуа, допоможи мені втекти звідси.

Марічка принесла обід. Ольга не звернула на неї уваги. Постоявши біля столу, Марічка присіла на ліжко, поруч з Ольгою, поклавши на її плече свою руку.

- Не плачте, пані. – промовила вона. – Прошу вас. Не плачте.

Ольга сіла.

- Чому ти називаєш мене пані.

- Я знаю хто ви. Дочка князя арів.

Ольга гірко усміхнулася. Вона вже не плакала, лише на щоках залишилися сліди від сліз.

- Ти коли-небудь пробувала тікати звідси?

Марічка захитала головою.

- Ні. Навколо непрохідні хащі, в яких повно злих духів та диких звірів. Як вибратися звідси, знають лише вовкулаки та жреці Молоха.

Ольга обняла Марічку.

- Не треба називати мене пані. Кажи просто – Ольга. Перед нещастям рівні всі.

Марічка міцно притислася до Ольги.