Розділ 12

Вони здавалися величезним чорним покривалом, що накрило землю. Кочовики підійшли до застави серед білого дня, зайнявши майже увесь простір між заставою та лісом. Кий спостерігав за ними зі стіни застави. Страх і збудження переповнювали хлопця. Легке тремтіння пробігало тілом. Холодні пальці стискали спис.

Сотники теж спостерігали за кочовиками.

- Весело в нас тут буде. – промовив Дмитро, прикриваючи долонею очі від сонця.

- Дожити би до ночі з такими веселощами. – пробурчав Петро.

Від орди відділився один вершник з білим прапором. Він під`їхав під самі ворота.

- Гей! Сотник давай! – закричав він. – Сотник давай!

- Ну я сотник! – Вигукнув Петро.

Кінь, під кочовиком, постійно крутився на місці. Тому кочовику весь час доводилося крутити головою, щоб бачити сотника.

- Хан-Чак пропонувати вам здатися!

Петро та Дмитро перезирнулися.

- Скажи Хан-Чаку, щоб він забирався геть, поки живий! Це в останнє ми з ним розмовляємо!

Нічого не сказавши, кочовик поскакав назад.

- Зараз почнеться. – тихо промовив Петро.

Передні ряди кочовиків заворушилися. Почулися войовничі крики. Першими, в атаку, пішли піхотинці. Спочатку вони йшли повільно, але поступово пришвидшували крок.

- Стрільці! – вигукнув Петро.

Воїни зарядили луки стрілами з підпаленими наконечниками. Кочовики наближались. Петро підняв руку. Він чогось чекав. Ось піхотинці подолали половину відстані до застави. Нарешті Петро різко опустив руку.

- Вогонь!!

Воїни випустили стріли. Вогняною хмарою вони опустилися на кочовиків. Багато їх впало мертвими і відразу ж спалахнуло велике багаття. Воно стало високою, вогняною стіною. Полум`я пожирало кочовиків, в яких не влучили стріли. Почулися страшні смертельні крики згораючих людей. Вцілілі піхотинці відступили.

- Добре, що в нас виявилася смола. – сказав Дмитро, дивлячись на вогонь, над яким піднімався чорний дим.

- Тепер, до кінця дня вони не підуть в наступ. – Петро пригладив свою бороду. – А якщо пощастить, то й до ранку.

Кий дивився за тим як у вогні гинуть кочовики. Від цієї картини та криків конаючих кочовиків йому стало дурно. Нудота підступила до горла. Кий впав на коліна і виблював. В очах потемніло. Він жадібно хапав повітря. Вояки, навколо, тикали пальцями і гигикали. До Кия підійшов Іван.

- Закрийте свої пащі! – гаркнув він. – Дихай глибше. Отак. Нічого, це з усіма буває Звикнеш.

Кий потроху прийшов до тями. В очах прояснилось, дихання стало нормальним.

- Все гаразд?

Кий махнув головою.

- Добре. Прибери тут після себе.

- Так.