Розділ 8

Вожді племен в`їхали в Ароград о півдні наступного дня, після нападу вовкулак на заставу. Минувши першу південну браму вони опинилися в передмісті. З обох боків дороги стояли кам`яні, дерев`яні та глиняні хатинки різного розміру. В залежності від достатків господарів. Всюди чувся людський гомін, скрипіння возів та стукіт ковальських молотів. Роман помітив також багато людей, які жили на вулиці, в зроблених нашвидкуруч, наметах. Біженці.

За другою брамою зовсім інша картина. Тут стояли двоповерхові будинки. Вузенькі вулиці вимощені бруківкою. На перших поверхах розташовувалися швейні майстерні, пекарні, різні крамниці та шинки. Люди носил якісний одяг з дорогих тканин та прекраси.

Роман з цікавістю роздивлявся по сторонам. Його дивували високі будинки, вимощенні бруківкою вулички. На Запоріжжі, де він родився та виріс, такого бачити йому не доводилося.

Тим часом, вони доїхали до князівського палацу. Його оточував мур, шість ліктів висотою. За яким розташувався власне сам князівський палац, Ієшуа, будівля для охорони князя та господарські приміщення.

Двоповерховий палац з сірого каменю вивищувався над іншими будівлями. Він складався з трьох сполучених частин. Парадний вхід у палац знаходився у центральній триповерховій вежі, з довгими овальними вікнами.

зупинилися на майдані між палацом та храмом. Князь, разом зі своїми радниками вийшли їм на зустріч. Ольга несла на рушнику хліб та сіль. Вона відразу помітила серед гостей, чорнявого, молодого козака з широкими плечима та веселими очима.

- Вітаю вас, шановне панство! – привітався князь. – Ласкаво просимо в Ароград. Прошу скоштувати хліб, сіль, з руки моєї доньки Ольги.

Посланці по черзі відламували шматочки паляниці і вмочали їх в сіль. Роман з самого початку не відводив погляду з Ольги.

- Будь ласка. – опускаючи очі, тихо промовила вона, підійшовши до Романа.

Він відломив шматочок. На щоках в Ольги з`явився легкий рум`янець. Вона знітилась від погляду сірих очей молодого козака з золотою сережкою у правому вусі.

- Прошу всіх у мій дім. – сказв князь. – Служники відведуть вас у покої.

У вечері ми поговоримо про справи.

Десятки свічок та смолоскипів освітлювали тронну залу. На стінах висіли гобелени, на яких зображувалися попередники Максима. Підлогу вкривали червоні, чорні та білі кахлі викладені у вигляді квітів та птахів. В центрі, кахлі утворювали коло з великим соняхом у середині.

Максим з Ольгою, Гнат, Ядвіга та Юрко сиділи на стільцях з високими спинками. Роман, Ярич та Олеся сиділи трохи позаду.

Князь Максим взяв перше слово.

- Шановне панство. – почав він. – Всі ви знаєте чому ми тут зібралися. Хан-Чак веде сюди майже двадцять тисяч своїх воїнів. Спочатку він збирається взяти Ароград. Потім інші землі Дулібії.

- Звідки такі відомості? – промовив Юрко.

- Ми взяли полоненого. – відповів князь. – Як ви бачите. Рано чи пізно кочовики прийдуть і в ваші домівки. Ви бачили у передмісті людей у наметах? Ці люди встигли втекти зі своїх осель, перед тим як їх знищили кочовики. Вони не жаліють нікого. Після них залишається гола, спалена земля.

- Що ти пропонуєш, князю? – запитала Ядвіга.

Князь помовчав. Він обвів поглядом усіх присутніх.

- Об`єднатись і виступити проти Хан-Чака.

- Ари та амазонки вбили десяч тисяч наших людей, – сказав Юрко.
- Це сталося сто років тому, - мовив князь.
- Не має значення.

- А ви згадайте що трапилось перед тим Ви викрали скарбницю амазонок, – сказала Ядвіга.

Юрко знервовано за совався на стільці.

- Це все брехня! Ми нічого не крали. Хтось навмисно навів на нас підозри.

Гнат примирливо підняв руку.

- Я думаю зараз не час ворушити давні справи.

- До речі про твоїх козаків, отамане. – Ядвіга перевела погляд на Гната. – Чому ви нападаєте на наші південні землі?

- Теж саме, я хотів би запитати у тебе, Ядвіго. Адже це ваші загони першими заходять на нашу територію. А ми просто захищаємось.

В кімнаті піднявся галас. Вожді сперечалися між собою. Доводячи один одному свою правоту. Князь мовчки спостерігав за цим, не знаючи, що йому робити.

- Припиніть!! – закричала Ольга, підхопившись зі стільця. – Припиніть! Схаменіться! Погляньте, що ви робите?

Всі замовкли. Голос Ольги звучав в абсолютній тиші. Вона вийшла в центр тронної зали, ставши на чорні зерна соняха.

- Що ви робите? Поки ви сперечаєтесь про нікому не потрібні речі, наші землі спалює ворог. І якщо ми не домовимось, то зовсім скоро кочовики все знищать. Тоді вже не буде ні наших міст, ні нашого золота, ні нас самих. А той, хто залишиться, буде рабом Хан-Чака. І хто знає, що краще?

Ольга перевила подих.

- Так, у нас є за що ображатися один на одного. Я також знаю, що ці причини вагомі. Але нам треба… просто необхідно прощати тих хто скривдив нас. Хіба не цього вчить Ієшуа? Хіба не цього вчить Велика Матір? Ми кричимо про те, що готові захищати нашу віру, наших Богів. Але не виконуємо їхню основну заповідь.

Роман зачаровано спостерігав за Ольгою, поки вона говорила. Ще ні одна дівчина не западала йому в душу так глибоко.

Не в змозі втримати сльози, Ольга заплакала і вибігла з кімнати. Пройшовши коридором, між смолоскипів та голів вбитих тварин, що висіли на стінах, вона потрапили на балкон. З відси відкривався чудовий краєвид на князівський двір та західну частину Арограда.

Вона вдихнула повні груди свіжого нічного повітря. Сльози потроху висихали і холодили щоки. Емоції вщухали але гіркота залишалася.

почула кроки в себе за спиною. Вона озирнулася і побачила Романа. Легке хвилювання охопило її.

- Хіба такі прекрасні очі створені для того, щоб з них текли сльози? – сказав Роман.