Розділ 7

застава стояла на шляху з варягів у грецьке царство. Цей шлях проходив через усю Дулібію і спускався до Чорного Озера. Він пролягав дещо східніше Арограда. Арські князі побудували тут заставу для захисту Арограда а також для охорони караванів іноземних купців, які платили їм данину.

Сотня Дмитра увійшла в заставу о півдні. Воїни виснажилися. Їм довелося йти всю ніч. Їх зустрів сотник застави – кремезний, чорнобородий чоловік.

- Вітаю тебе, Дмитре! – Звернувся він до сотника.

- Здоров був, Петре! – Відповів той.

Вони обнялися.

- Князь прислав нас на допомогу. – промовив Дмитро.

- Я сподівався, що вас буде більше. – похмуро зауважив Петро. – Але, слава Ієшуа і за це.

- Кочовики вже з’являлися? – запитав Дмитро крокуючи поруч з командиром застави.

- Розвідники. Ми знищили два загони. Основні сили підійдуть через день або два. Ось тут ти будеш жити. – Петро привів Дмитра в будинок, що стояв в центрі двору. – Одна кімната моя одна твоя.

Хоча Кий дуже втомився, але він ніяк не міг заснути. Він лежав серед воїнів своєї сотні, дивлячись у стелю над собою. Суперечливі почуття переповнювали його душу. Страх змінювався цікавістю. Смуток від розуміння того, що він може загинути, змінювало задоволення від нових вражень. Думки проносились мов вітер в степу, не відбиваючись у пам`яті. З рештою Кий заснув.

розбудив гуркіт навколо. Воїни швидко збирались і вибігали на двір. Кий схопив зброю і вибіг за ними, протираючи заспані очі. Ніч вже давно змінила день. Високо в темному небі зорі блимали людям своїм блідим світлом. Кий біг за своєю сотнею нічого не розуміючи, що відбувається. Так він потрапив на стіну.

Перед заставою лежала широка галявина. Вона впиралася в густий ліс, через який пролягав шлях до Чорного Озера. Десь там біля лісу Кий помітив якісь фігури.

- Що це там? – запитав Кий, не відриваючи погляду від фігур.

- Кочовики. – відповів йому Степан, що стояв поруч.

- Вони будуть нападати зараз?

- Хто їх знає. – знизав плечима Степан. – Навряд. Це розвідники.

Поруч з ними пройшов Марко.

- Степан, Михайло, Кий. – сказав він. – За мною.

Вони попрямували за ним. Марко покликав ще декількох воїнів. Разом з Марком їх виявилося одинадцять. Вони спустилися зі стіни. Там їх зустрів сотник Дмитро.

- Воїни! – промовив він. – Разом з Марком вам треба розвідати кількість кочовиків які наступають на заставу. Отже з Богом!

Марко вивів своїх солдат через потаємний хід. Вони спустилися у глибокий яр і пішли по його дну. Під ногами воїнів хлюпав струмок. Кущі чіплялися за одяг. Кий підняв голову і зміг побачити лише клаптик зоряного неба.

Яр звертав ліворуч. Воїни зупинилися. Марко прислухався до нічних звуків. Він махнув рукою і став підніматися в гору по правому схилу. Воїни, ланцюжком, піднімалися слідом.

Раптом Марко завмер. Всі почули в себе на головами притишені голоси і дим від багаття. Марко підізвав до себе Степана і щось шепнув йому на вухо. Той кивну і зник у темряві. Не зважаючи на свою фігуру, він рухався безшумно. Воїни стали чекати.

Степан довго не з`являвся. Холод пробирався під одяг. Кий стиснув зуби щоб не за цокотіти ними. Нарешті Степан з`явився. Він прошепотів, щось Маркові. Степан взяв з собою п`ятьох воїнів і повів їх тією ж дорогою, якою повернувся. Марко підкликав до себе останніх дружинників.

- Там на горі двадцять кочовиків. – ледь чутно сказав Марко. – Двоє охоронців сидять біля багаття. Останні сплять. По моїй команді, нападаємо.

Воїни витягли мечі і приготувались до бою, чекаючи наказу. Вони принишкли під самим краєм схилу. Було видно, як світло від багаття відбивалося на обличчях двох кочовиків. Вони сиділи біля вогню, мирно розмовляючи.

Свист стріли, що влучила кочовикові в груди, порушив спокій. Уражений кочовик впав обличчя у вогонь. Не встиг інший кочовик зрозуміти, що сталося, як друга стріла вкоротила йому віку. Ари налетіли на загарбників з двох боків, вбиваючи сонних кочовиків. По лісу розносився запах горілої людської плоті.

Кочовики нарешті отямились і стали чинити опір. Один з них кинувся на Кия. Він заціпеніло стояв, невзмозі поворухнутися. Кий розумів, що йому треба захищатися але не міг наказати своїм рукам скористатись мечем. В останню мить кочовика зупинив Степан. Він нахромив того на свій меч, мов галушку на шпичак.

- Бийся, дурню. – сказав Степан, відкидаючи труп кочовика. – Інакше не доживеш до старості.

Воїни швидко розправились з кочовиками, не втративши нікого зі своїх. Пощадили тільки одного. Марко покликав Михайла.

- Спитай його: як далеко їхні основні сили.

Михайло переклав запитання. Кочовик перелякано дивився з низу до гори на воїнів. Він щось швидко пробелькотав.

- Два дні ходу. – пояснив Михайло. – Окремі загони пішли на південь, в землі амазонок та козаків. Але головний удар Хан-Чак нанесе по Арограду.

- Яке в них військо?

Кочовик відповів. Михайло переклав.

- Три тисячі кінноти і десять тисяч піших воїнів вийшло з монгольських степів. Яка їхня кількість зараз він не знає. Тому що вони багато воювали на своєму шляху. Час від часу до війська приєднуються нові сили.

- Зв`яжіть його! – наказав Марко. – Кий, відведеш його на заставу. А ми роздивимось тут все навколо.