Розділ 6

Роман їхав поруч з батьком. Старий отаман дрімав у сідлі. Його сивий оселедець погойдувався в такт крокам коня. Загін складався з сотні добре озброєних козаків. Зовсім не зайва пересторога у неспокійні часи.

зовсім стемніло. Вологе повітря підступно пробиралося під одяг. Ліс здавався загадковим і небезпечним. Дивні звуки долинали з темних нетрів. Люди патякали про якусь нечисть, яка приходила з найтемніших закутків лісу. Роману стало трохи моторошно.

Попереду блимнуло світло.

- Батьку, - промовив Роман, - майже приїхали.

Отаман протер очі, розганяючи залишки сну. Вони під`їхали до однієї з застав арів.

Рівний частокіл з масивних колод огороджував заставу арів. Роман постукав у браму.

- Хто це там гупає серед ночі? – відізвався хтось зверху.

- Гнат, отаман козаків їде до князя арів. – вигукнув Роман. – Відчиняй браму.

За парканом почулися голоси, кроки, стукіт. Нарешті брама відчинилася. Сотник зустрічав гостей особисто. Поруч з ним стояли декілька воїнів, тримаючи в руках смолоскипи.

- Вітаю вас, пане Отамане. Я, Василь, сотник цієї застави.

- Вітаю й тебе, сотнику. – промовив Гнат, скочивши з коня. – До вашої застави кочовики ще не діставалися?

- Ми помічаємо їхні розвідувальні загони. – відповів сотник, крокуючи поруч з отаманом. – Але вони уникають сутичок. Основне військо наступає на Васильківську заставу.

Вони увійшли в дерев`яний будинок з просторою горницею. Багато місця займала чисто вибілена піч з яскравими малюнками півників, маків та соняхів.

Двоє бородатих горян сиділи ліворуч під стіною. В руках вони тримали мечі бастарди. Темно-сірі сорочки, стягнуті широким шкіряним поясом, прикрашали ромбічні візерунки. До поясів горяни прилаштували маленькі сокири з такими ж візерунками.

Навпроти горян сиділа амазонка. Дрібні зморшки вкривали колись вродливе обличчя. Голову прикрашав срібний обруч з золотою совою. В очах птаха виблискували дрібні діаманти.

Жінку супроводжувала молода блакитноока амазонка з туго заплетеною косою білявого волосся. Вона теж носила срібний обруч але без золотої сови.

полотняні штани та сорочки приховували стрункі жіночі фігури. На вишитих золотом шкіряних поясах висіли тонкі кинжали і короткі мечі. Зброю прикрашало золото.

- Ядвіга. Юрко. – привітався Гнат до вождів племен.

Горянин та амазонка підвелися і привіталися, потиснувши руки вище ліктя. Роман вклонився старшим, сказавши своє ім’я. те саме зробили супутники вождів. Біляву амазонку звали Олеся а молодого горянина Ярич. Обоє виявилися дітьми вождів.

- Шановне товариство, від імені князя Максима вітаю вас в країні арів, - сказав сотник.

- Сподіваюсь, князь годуватиме нас не тільки словами, - усміхнувся Ярич, ворухнувши широкими плечами.
- Вечеря майже готова, - сказав сотник і вийшов.

Зовсім юнний воїн приніс воду і рушники. Поки гості мили руки, в горницю увійшли служники, несучи в руках наїдки. Роман помітив, що Ядвіга припадає на ліву ногу. Олеся джопомагала їй пересуватися.

- Прошу сідати. – запросив сотник.

Щоб ні кого не образити, сотник зайняв місце в голові столу. Ліворуч сіла Ядвіга з дочкою, праворуч Гнат та Юрко а за ними Роман з Яричем.

Сотник подякував Ієшуа за трапезу. Їли мовчки. Ярич не ховаючись поглядав на Олесю. Вона вдавала ніби не помічає його увагу.
- Як склалася ваша мандрівка, пане гетьмане? – запитав сотник.
- Дякувати Ієшуа, добре, - сказав Гнат. – Але кажуть, що останнім часом, ліси Дулібії стали неспокійними. Вовкулаки з’являються все частіше.
- Слідів побільшало. Та на власні очі я тварюк не бачив.
- Пліткують, ніби вони підкорилися жрецям Молоха, які очікують приходу свого ідола, - сказав Юрко.
- Я думала Молох це лише легенда, - мовила Олеся і принишкла під поглядом матері.
- Молох легенда. А от вовкулаки справжні, - сказав Ярич. – І їхні щелепи теж справжні.
- Невже такий бравий воїн, боїться сіромах? – усміхнулася Олеся.

Ярич припинив посміхатися. Він стис ложку так, що побіліли пальці. Горяни не люблять коли сумніваються у їхній сміливості. Тим більше коли це робить жінка.
- Якби ти була чоловіком, я б викликав тебе на бій, - відчеканив Ярич.
- А ти не зважай.
- Припини, - різко мовила Ядвіга.

Олеся замовкла і опустила очі. Вождь амазонок повільно підвелася.
- Моя дочка погарячкувала. Мені соромно за її поведінку. Вона вибачається.

Ядвіга подивилася на Олесю. Дівчина знехотя встала не підводячи погляд. Потім подивилася горянину в очі.
- Вибач.

не відповідав. Він зміряв Олесю похмурим поглядом потім посміхнувся і кивнув. Обличчя молодої амазонки вкрилося легким рум’янцем. Вона сіла, кинувши на Ярича зневажливий погляд.

дверима пролунав протяжний вий, викликаючи в людей підсвідомий страх.виття повторилося кілька разів. Сотник завмер. Його обличчя зблідло.

- Вовкулаки. – кинув сотник, вибігаючи з кімнати. – Григір, буди сотню! Піднімай всіх на стіну!

На дворі почулися крики і бряцання зброї. Гості хапали зброю і зникали у темному проваллі дверей. Ядвіга залишилася в будинку.

- Ми не закінчили, - сказала Олеся, вибігаючи на двір.
- Звісно, - кивнув Ярич.

- Паліть багаття! – волав сотник. – Смолоскипи на стіни!

Роман з батьком піднялися на частокіл. Місячне світло заливало широку галявину перед заставою. Вовкулаки бігли вперед, вирячивши жовто-чорні очі і настовбурчивши, гостру мов голки, шерсть. Протяжний вий викликав пекельний страх

- Господи, скільки їх? – промовив Роман.

- Десятків три. – відповів сотник. – Та проти нас, вистачило б і половини. Лучникам приготуватися! Стріляти по моїй команді!