Розділ 4

потрапив у військо зовсім недавно. Батьки не могли годувати десятьох дітей, тому віддали старшого сина на службу. Батько Кия домовився зі своїм давнім знайомим сотником Дмитром, і той взяв хлопця до себе, у князівську дружину. Тут годували і непогано платили. Але половину платні, хлопець віддавав родині.

Києві доводилося виконувати найбруднішу роботу. Ось і зараз він підмітав підлогу в порожній казармі. Взагалі то, Кий не мав сьогодні чергувати. Але хіба може наймолодший дружинник суперечити старшим товаришам. Тяжко зітхнувши, він продовжував мести.

Сотник Дмитро з’явився несподівано. Він виглядав ще похмурішим ніж завжди. Кошлаті сиві брови злилися в одну лінію.

- Негайно біжи у шинок, поклич наших!

- Так, пане.

Кий дуже швидко знайшов потрібний шинок. Він пробирався крізь натовп, шукаючи Марка та Івана, помічників сотника. Йому пощастило. Вони сиділи вдвох за одним столом. Навколо них крутилися дівчата а стіл ломився від наїдків та кухлів з пивом.

Іван та Марко – брати-близнюки. Низькі на зріст, але широкі в плечах. Обоє носили однаковий одяг і мали однаковісінькі, руді бороди. Проте Марко, старший брат, мав одне, ліве око, інше він втратив у бою. І тільки завдяки цьому люди їх розрізняли.

- Чого тобі? – запитав Іван невдоволено.

- Сотник всіх скликає. – сказав Кий.

Марко та Іван перезирнулися. Не промовивши ні слова, вони одночасно висушили по кухлю пива. Марко стер рукавом піну з вус та бороди і виліз на стіл.

- Тихо! – громовим голосом заволав він на весь шинок.

Голоси поволі стихали.
- Хто з сотні Дмитра, всі на службу!

Невдоволене гудіння прокотилося шинком. Більшість відвідувачів знехотя потягнулися до виходу.

Ніч опустилася на місто. Вся сотня вишикувалась перед брамою. Кий стояв у строю, слухаючи притишені розмови вояків.

- Кажуть, що застава на Росі розбита. – промовив кремезний вояк, якого звали Степан.

- Васильківська застава залишилась останньою. Якщо вона впаде, Ароград буде дуже важко захистити. – сказав Михайло, високий, худорлявий вояк.

- Васильківська застава не встоїть. - зітхнув Степан – не високий і опецькуватий, мов шар. – Ми всі там загинемо.

- Припни язика. – штурнув його Михайло. – Рано ще нам помирати.

Але в його голосі не відчувалося впевненості. Кий ще ніколи не був у бою. І від таких розмов стало страшно. По спині пробіг холодок. Йому захотілося все покинути і втекти подалі. Але брама відчинилася, пролунала команда рушати і вояки зробили крок у темряву.