Розділ 3

Князь Максим стояв над східною брамою і спостерігав за тим як тисячі біженців входили в місто.

Князь мав міцну статуру вправного воїна, в минулому. Половину обличчя приховувала акуратна біла борода. Інші пів обличчя вкривала густа сітка зморшок. У сірих очах князя нуртував сум та тривога.

Він перевів свій погляд на Борисфен, що протікав не далеко від східних стін Арограда. Могутня річка несла свої води далеко на південь, наповнюючи ними Чорне Озеро. Вигляд річки трохи заспокоїв князя. Тривога відступила але не зовсім. Вона ніби причаїлась у далеких закутках свідомості. До князя підійшов Аскольд, тисяцький княжого війська.

- Князю, біженці повідомили, що впала застава на Росі.

Князь глибоко зітхнув.

- Отже перед нами залишилася лише одна Васильківська застава. – промовив князь, ніби сам до себе.

Тисяцький кивнув.

- Скільки в нас війська?

- Три тисячі. І ще тисяча прийде із західних застав.

- Відправ сотню на Васильківську заставу.

- Але князю, - заперечив Аскольд, - Васильківська застава все одно не встоїть. А в нас кожний вояк на вагу золота.

- Треба потягнути час, поки не підійдуть вояки із західних застав. Відправляй сотню.

- Так, князю. Дозвольте мені її очолити.

- Ні, Аскольде. Ти потрібний мені тут. Виконуй.

- Так, князю.

Чорноволоса дівчина підійшла до князя і поклала руку йому на плече. Князь ніжно провів правицею по важкій довгій косі й поцілував дівчину в булосніжне чоло.

- Мені іноді буває страшно, Олю, - сказав князь.

- Чому?

- Ти так схожа на свою матір. Коли ти дивишся кудись зосереджено або гніваєшся, мені здається, що це вона приходить з царства Яхве.

Вони мовчали якийсь час.

- Я чула про заставу на Росі.

- Так, справи кепські.

- Нам потрібна допомога, тату. – сказала Ольга.

- Де ж її взяти, доню? – сказав князь, зітхнувши.

- Ти сам знаєш де.

Князь рвучко відступив від неї.

- Ні! Це не можливо. Я не можу просити про допомогу наших ворогів. Козаки, горяни та жінки-воїни знищать нашу державу та народ.

Скоріше за них, наш народ знищать кочовики. – гірко промовила Ольга. – Тату, пора переступити через свою гординю і спробувати об`єднати всі племена. Зараз саме слушний час. Адже небезпека загрожує і їм також. Ти ж сам казав, що про це мріяли наші пращури. Вони мріяли про міцну Дулібію. А це не можливо без єдності.

Князь задумливо дивився в далечінь, туди у степ, за обрій. В душі у князя відбувалася боротьба між гординею та здоровим глуздом. Так могло продовжуватись безкінечно довго. Ольга не відводила від нього погляду, очікуючи на відповідь.

- Писаря до мене! – вигукнув князь.

За мить писар стояв перед князем.

- Записуй. – наказав князь. – Я, Максим, князь арів. Перед великою небезпекою, що нависла над нашими племенами та нашою країною. Запрошую тебе Гнате, отамане козаків, і тебе Ядвіга, головна сова жінок-воїнів, і тебе Юрко, вождю всіх гірських кланів, через п`ять днів, до себе в Ароград, щоб домовитись про спільний виступ проти Хан-Чака, хана всіх кочовиків. Розіслати гінців з цим листом в усі племена.

- Так, князю. – сказав писар і миттєво зник.

Ольга задоволено всміхнулася, обійнявши свого батька.

- Ми вистоїмо, тату. – промовила вона. – Дулібія обов`язково стане сильною.