Розділ 2

Батько та троє його синів косили пшеницю в полі за селом. Солом`яні, широкополі капелюхи захищали їхні голови від жаркого сонця. В батька, з під капелюха, стирчали довгі сірі вуса. На кінчиках яких, звисали крапельки поту.

Засмаглі тіла блистіла на сонці. Коси ритмічно шурхотіли по яскраво-жовтих колосках пшениці. Час від часу люди зупинялися на мить перепочити. А потім знову ставали до роботи.

Але, одного разу батько занадто довго перепочивав. Помітивши це, сини зупинились.

- Що таке, батьку? – запитав один з них.

Старий вдивлявся кудись за обрій, у якусь сіру хмару, яка швидко наближалася.

- Що це там таке? – промовив батько, вказуючи кривим пальцем на хмару.

Сини стали уважно вдивлятися в далечінь. Хмара росла. Від неї почав долинати глухий стукіт.

- Це кочовики! – здогадався найменший син.

Всі троє заклякли від страху. Першим отямився старий.

- Швидко біжіть в село! – наказав він синам. - Треба попередити людей.

- Батьку, а ви? – запитав старший син.

- Я вже старий, і не встигну за вами. А вам треба врятувати свої сім`ї.

Деяку мить сини вагалися. Потім, обійняли на прощання батька і побігли в село.

Старий дивився їм у слід, поки вони не зникли з поля зору. Він провів рукою по пшениці, що хвилювалася на вітрові, взяв косу і пішов на зустріч кочовикам. Він ступав босими ногами по сірій стрічці дороги, гордо піднявши голову.

Кочовики наближалися дуже швидко. Старий вже міг роздивитися перший ряд вершників. В гостроверхих, шкіряних, коричневих шапках та чорних сорочках. Вони їздили на низькорослих конях.

Старий зупинився і став чекати. Кочовики помітили його. До нього під`їхали п`ятеро вершників. Не сходячи з коней, вони зробили навколо нього декілька кіл, сміючись та розмовляючи між собою на своїй власній мові. Від сміху, їхні і так вузькі очі ставали ще вужчими. Старий незворушно стояв на місці, тримаючи обома руками косу. Як по команді кочовики зі скочили з коней. Один з них наблизився до старого.

- Гей, покласти коса! – сказав кочовик.

Коса дугою просвистіла в повітрі, перерізавши кочовику горлянку. Кров бризнула в різні боки. Смертельно поранений кочовик захрипівши, схопився обома руками за горло і впав до дідових ніг. Вражені кочовики вихопили свої мечі але нападати не поспішали.

Старий поволі повертався, намагаючись вгадати, який з супротивників нападе першим. Не витримавши напруження, один з кочовиків кинувся вперед. Дідуган ухилився від удару і вігнав косу кочовикові в живіт. Але одразу ж дід відчув гострий, нестерпний біль у правому плечі. Він випустив косу і впав на коліна.

Дід закричав від болю, коли крива шабля проткнула лівий бік. Один з кочовиків вже підняв руку з мечем, щоб відрубати старому голову, аж раптом до них під`їхав огрядний кочовик на білому коні.

Він мав абсолютно лису голову. Чорні, тоненькі вуса звисали до грудей. Золоті персні прикрашали пухкі пальці. Вишита золотом сорочка почорніла від поту і прилипла до тіла. Кочовики впали перед ним на коліна, припавши обличчям до землі. Поважний кочовик повільно зліз з коня і підійшов ближче до старого.

- Як тебе звати, діду? – сказав кочовик.

Всі кличуть мене дід Хмель. – сказав старий.

- Хмелю, ти вбив воїнів хана Хан-Чака. За кожного вбитого кочовика я мщуся його вбивці.

- Я бачу як твоя голова спостерігає за твоїм тіло, що пливе по річці. – Хмель спробував засміятися але замість сміху з нього вирвалось лише хрипіння.

Від цих слів хан збентежився. Але швидко отямившись він махнув кочовику, який його покликав з юрти. Кивнувши у відповідь, той дістав меч і відрубав Хмелю голову.

Сини діда Хмеля підняли на ноги все село. Люди запрягали підводи, садовили на них свої сімї і не беручи з собою нічого такого, що могло б затримати їх у дорозі, швидко втікали на захід. В княже місто – Ароград.

- Мамо, ми вже не повернемось до дому? – запитала маленька дівчинка, дочка молодшого сина Хмеля, сидячи з матір`ю на підводі.

- Не знаю, доню. – відповіла жінка, дивлячись як над їхнім селом підіймаються чорні стовпи диму.

- А де дідусь Хмель?

- Він нас наздожене. – сказала мати. По її щоках текли сльози.