Розділ 1

Самотній козак мчав степовою дорогою на вороному коні. Курява, хмарами підіймалася з під копит. Яскраве сонце виблискувало на спітнілих боках скакуна. Вітер розвівав довгого чуба, відкриваючи засмаглу лису голову. Біла вишиванка почорніла від поту. Зелені шаровари дрібно тріпотіли від швидкої їзди. На широкому шкіряному поясі висіла шабля, ніж та бойовий молоток. Велика торба була добре припасована до сідла.

         Вершник виїхав на пагорб. В долині, на лівому березі вузенької річки, розкинувся хутір. Козак уважно вдивлявся в білі цяточки хат з солом’яними дахами, які потопали в догнлянутих садах. Впізнавши рідну оселю, він сховав посмішку в довгих, чорних вусах, пришпорив коня і ще швидше помчав у низ.

         Білосніжна хата стояла посеред широкого подвір’я. Білявий і чорнявий хлопчаки гралися біля порогу. Вони підняли голови, почувши стукіт копит.

- Тату, тату! – закричали дітии в один голос, біжучи до козака.

Той скочив з коня і схопив дітей на руки. Хлопці навперейми обіймали та цілували тата.

- Як тут мої соколята? – заговорив козак гучним голосом. – Повиростали! Скоро ви батька на руках носитимете.

         З хати вийшла молода жінка, у вишиванці і в білій хустці на голові.

- Гнате! – вигукнула вона зі сльозами, обіймаючи козака. – Нарешті ти повернувся. Я думала, що цей похід ніколи не закінчиться.

- Мамо, не плач. Тато вдома. – промовив білявий хлопчик.

Жінка засміялася, обіймаючи та цілуючи хлопчика.

- Так, Івасику. Дякувати Богу.

         Гнат опустив дітей на землю і обійняв дружину.

- Не плач, люба. – він подивися їй в очі. – Я ж козак. Така моя доля.

Гнат чаклував над золотою арабською монетою. Він розколов її навпіл. Проробив в кожній половині по дірочці і протягнув крізь них мотузки. Хлопчаки уважно спостерігали за його діями, сидячи коло матері.

- Ось, тримайте. – промовив Гнат. – Це тобі половинка. А це тобі. Носіть їх завжди. Колись доля вас розлучить. А ці частинки монети будуть вам нагадувати про те, що ви брати і повинні берегти один одного. Ви є оберегами один для одного.

         Хлопчаки слухняно вдягли мотузки з половинками монети на шиї. Гнат поцілував їх в чоло.

- Тату, можна ми підемо гратися до річки? – запитав чорнявий хлопчик.

- Так, Ромцю, йдіть. – кивнув Гнат.

- Але у воду не заходьте. – гукнула їм у слід мати, коли вони вже були на порозі.

         Івасик та Роман стрімголов бігли до річки. Вони зупинилися під розлогими вербами, які мочили свої довгі коси у прозорій воді, ніби рятуючись від спеки.

- Давай у хованки. – запропонував Івасик.    

- Давай. Але ти будеш шукати.

         Івасик відвернувся до масивного стовбура з грубою корою, рахуючи до десяти. Роман пробіг вздовж річки і сховався у річкових чагарниках. Івасик припинив лічити, роздивляючись навколо.

Раптом повіяв холодний вітер, набираючи силу. Сонце зайшло за хмару. Івасик боязко йшов вздовж берега. Він почув як десь тріснула гілка.

- Ромцю, ти де?! – гукнув Івась. – Виходь, мені страшно! 

Роман спостерігав за ним зі своєї хованки. Йому хотілося крикнути й побігти чим дуж до дому, але страх скував усе тіло. Слова застрягали в горлі.

Івасик зупинився. Хтось стояв позаду, обпікаючи його смердючим подихом. Івасик змусив себе обернутися.

- А-а-а! – закричав він, впавши на землю.

         Перед Івасиком стояла людиноподібна істота вдягнена у штани та жилетку, вкриті сірою шерстю. Стан підперізував шкіряний ремінь на якому висів короткий меч. Обличчя вкривали татуювання у вигляді вовчої морди. Довге брудне волосся спадало на міцні плечі.

Але очі лякали найбільше. Жовті. З чорними зіницями. Вони випромінювали лють хижака і розум людини.    

Істота міцно схопила Івасика, притиснувши його до грудей. Вона бігла дуже швидко, з легкістю долаючи яри та пагорби, які зустрічалися на шляху.   

Роман спостерігав як істота, разом з Івасиком, віддаляється все далі й далі. Він ще довго сидів в очереті невзмозі поворухнутися. 

         Істота понесла Івасика вздовж берега. З виярка вискочив вовк розміром з бика. Тільки замість рогів він мав чорну шерсть і гострі жовтуваті ікла. Товсті лапи міцно втискалися в землю. Справжнє чудовисько.

Істота осідлала вовка, посадивши Івасика перед собою. Вовк відштовхнувся задніми лапами і почав у глиб степу. Під вечір вони потрапили в ліс.

Чудовисько вправно і швидко пересувалося між деревами. Від страху Івасик навіть не пручався. Чудовисько пахло як від собака. Та й поводилось воно як собака або вовк. Час від часу зупиняючись, щоб понюхати повітря і землю.

         Коли повністю стемніло вони зупинилися біля високого паркану зі стовбурів дерев, загострених у горі. Вовк присів щоб його вершники стали на землю. Відчувши себе вільним, вовк завив і пірнув у зарості.

Істота підійшла до дерев`яних воріт і постукала в них. Ворота відразу відчинилися. Вони потрапили в середину.

Івасик побачив істот, подібних до тієї, що його вкрала. Він здогадався, що його викрали вовкулаки, про яких йому розповідала мати. Вони перетнули широкий майдан, в центрі якого стояв вирізьблений з дерева велетенський істукан виючого на місяць вовка.