Марення

Астрея прокинулася, судомно дихаючи, хапаючи повітря напіввідкритим ротом, наче рибка, викинута на берег. Відкинулася на подушки й натягнула на обличчя ковдру. Хотілося вити від страху, але вона боялася розбудити братів. Їй знову наснився той сон — моторошний, неймовірно реальний. Вона відкинула покривало й підхопилася з ліжка. Запалила свічку біля високого дзеркала й із болісною ясністю зрозуміла — вона справді була в осінньому лісі своїх мрій. Подряпана гілками щока, бруд на ногах і під нігтями… Застогнавши, Астрея сіла біля дзеркала, обійнявши себе руками. Тонкі, немов крила підстреленого птаха, вони здавалися тендітними й примарними. Дзеркальний двійник різко встав і нахилився до неї.

— А я тебе попереджала! — здавалося, що гнітючу нитку погляду неможливо розірвати, і Астрея, прикусивши губу, продовжувала дивитися на своє відображення.

— Навіщо ти мучиш мене? — тужливо прошепотіла вона, марно намагаючись зігрітися.

— Ти постійно ставиш одне й те саме запитання, хоча чудово знаєш відповідь, — примружився двійник.

Астрея з огидою спостерігала, як темне волосся вкривається попелом сивини, як тонкі зморшки звиваються на прекрасному обличчі, як стоншується шкіра, як розквітають на ній пігментні плями… Двійник старів, перетворюючись на потворну бабцю.

— Я ніколи цього не зроблю… — Астрея гарячково обмацала своє обличчя, піднесла шовковисте пасмо до очей, немов хотіла переконатися, що не постаріла, як її відображення. А темрява, тремтячи, обіймала її за плечі, темрява виривалася з лабіринту дзеркала, темрява реготала над нещасною, яка наважилася побажати вічної молодості…

— Але за все треба платити! — Стара у дзеркалі посміхнулася тонкими губами, і її вицвілі очі спалахнули від злості. – Знай же, вперта, одного дня межа між світами зникне, і я дістануся до тебе… Ти не втечеш від долі…

Астрея закрила обличчя руками, відчуваючи, як серце, наче переляканий птах, ламає ребра. Якби хтось знав, як вона шкодує про те, що пішла проти природи… Але нічого не змінити, нічого не виправити… І залишається щоночі бігти по примарних лісах, залишається тремтіти від жаху перед темною тінню, що з’являється з потойбіччя.

Тихо скрипнули двері, і смужка світла впала на підлогу. Астрея підвела розгублені очі на стару з дзеркала, але побачила лише порожню срібну раму. Дзеркала в ній давно вже не було — брати подбали про те, щоб сни не могли наздогнати їхню нещасну Астрею.

— Знову? — тихо запитав Ганс, найстарший із роду Гренуа. Він завмер на порозі, не наважуючись увійти. Його кучерява голова була сивою, тьмяні, майже сліпі очі крижано блищали, а тремтячі руки тримали свічку — сестра не наважилася обернутися, щоб побачити все це. Адже Ганс був старший за неї всього на дві зими…

— Убий мене… — прошепотіла Астрель.

— Пробач мене, — відступив назад Ганс. — Але це твоє прокляття… І я хочу вберегти тебе від розплати.

Астрея різко підхопилася й зробила крок у порожню раму, немов сподіваючись, що там, За Межею Часів, вона спокутує свій гріх.