Дике Полювання

— «Англосаксонська хроніка» за 1127 так описує полювання Неблагого двору, також широко відоме як Дике Полювання: «Нехай ніхто не дивується тому, про що піде тут мова, оскільки стало відомо всім, що після лютого, шостого числа, багато людей чули і бачили мисливців на конях та при зброї. Вони сиділи верхи на чорних конях, їхні собаки теж були чорними, як смола, з лютим поглядом. Їх бачили в парку Петерборо і в лісі, що тягнеться звідти до самого Стемфорда. Всю ніч ченці чули, як мисливці шуміли й сурмили в роги. Очевидці, словами яких можна довіряти, стверджують, що в цьому дикому галопі мчали від двадцяти до тридцяти чоловік»... — монотонно бубонив рудий Патрік Феанор, забувши навіть про свій грог. На колінах юнака лежала товста книга — він стягнув її у батька, який ховав її навіщось від Патріка всі ці роки, коли той намагався дізнатися хоч щось про злам зими та пекельних псів. Навіки запам'яталося юному Феанору, як одного разу вили гончаки за його спиною, а холод і крижаний вітер не давали вдихнути – він був тоді зовсім ще дитиною. Батько сказав, що Патріку все здалося, а тепер юнак знайшов доказ того, що не тільки він вставав на шляху Дикого Полювання.

— Стривай, Патріку, стривай, — насупився його університетський друг і сьорбнув зі своєї чашки терпкого вина. – Невже ти все ще не зміг забути ту давню історію?

— Руфусе, — пошепки відгукнувся той, відриваючись від книги, — ти хоч розумієш, що приховував батько? Це свідчення очевидців! Я не збожеволів, Руфусе! Пекельні пси існують... Батько не розуміє одного – думаючи, що оберігає мене, він не дає мені можливості дізнатися все про Дике Полювання, щоб захиститися. Адже вони прийдуть за мною. Якось вони прийдуть! – в очах Патріка відбився панічний жах, книга випала з його тремтячих рук.

Деякий час приятелі сиділи в повній тиші, слухаючи завивання вітру в трубі та тріск полум'я в каміні. Пустотливі вогняні метелики кружляли над камінними ґратами, а свист вітру ставав загрозливим. Здавалося, він боїться когось, і тому осатанів. Патрік перевів зляканий погляд на вікно – чорнильна темрява поглинула сад, лише біліли в темряві стовбури яблунь.

— Ти віриш у ці оповідки? – сумно запитав Руфус, з жалем дивлячись на друга. – А чи ти розумієш, що наші страхи можуть оживати? Може, немає ніякого твого Полювання, немає жодних пекельних псів, але твоя віра оживить їх. Для тебе. Особисто для тебе...

— Якщо ти у щось не віриш, це ще не означає, що цього не існує! – Патрік істерично зареготав, схопився з крісла і кинувся до вікна. Рвонув на себе стулки і мало не задихнувся від крижаного пориву вітру. Сміх застряг у горлі, і Феанор закашлявся, відчуваючи, що в горлянці його ніби застряг уламок скла. Похитнувся, схопився за підвіконня, з жахом почувши далекий собачий гавкіт. Він мчав пагорбами, наближаючись до маєтку, мчав за ним. Той, хто став на шляху Полювання, не буде жити...

— Що з тобою? – Руфус підскочив до нього, схопив за плечі і ледь не закричав від несподіванки – тіло друга було холодним, навіть крізь одежу він ледь не обморозив пальці. – Та що це таке! Зачини вікно!

— Пізно, — посинілими губами прошепотів той. Коліна його підігнулися, і він упав. Руфус не зміг утримати важке тіло друга і опустився на підлогу поряд з ним. Вітер ніс у кімнату листя та перші сніжинки. А по небу мчав дикий несамовитий гавкіт пекельних псів.